Господиня - Стефані Маєр

Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити — якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.

Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?

— Довгенько ви ходили, — сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.

Джеб опустив додолу важкий мішок — той глухо гепнувся об долівку.

— Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.

Труді пирхнула.

— Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.

Джеб усміхнувся.

— Так і є.

Моє серце, що тріпотало як пташка, нарешті трохи заспокоїлося.

Наступного дня ми протирали дзеркала над кукурудзяним полем. Джеб сказав, що це треба робити постійно, бо поєднання пари і пилу швидко забруднює скло, і світла стає недосить, аби живити рослини. Ми працювали так: Іян залазив на хитку дерев’яну драбину, а ми з Джебом тримали її внизу, поки вона так і норовила впасти. То було завдання не з легких, зважаючи на Іянову вагу й нестійкість саморобної драбини. До кінця дня у мене заклякли й страшенно боліли руки.

Лише коли ми впоралися з роботою і йшли на кухню обідати, я помітила, що сьогодні імпровізована кобура Джеба, яку він завжди носив із собою, порожня.

Я зойкнула. Ноги приросли до землі, наче у зляканого лошати.

— Що сталося, Вандо? — любенько запитав Джеб.

Я б йому відповіла, якби поруч не стояв Іян, жвавими блакитними очима зачудовано оцінюючи мою дивну реакцію. Натомість я просто подивилася на Джеба докірливим поглядом, а потім повільно пішла поруч, хитаючи головою. Джеб захихикав.

— Що з нею? — запитав Іян у Джеба, ніби я глуха.

— Якби ж я знав, — відповів Джеб. Він брехав так, як це тільки люди вміють — чисто: голки не підточиш.

Так, він був управним брехуном. А може, всі його витівки — сьогодні з рушницею, учора на кухні,— всі його спроби ввести мене в людську компанію — це лише спосіб позбутися мене чужими руками? Може, наша приязнь — лише витвір моєї уяви? Облуда?..

Уже четвертий день я їла на кухні.

Джеб, Іян і я зайшли у довгу спекотну залу — просто у натовп людей, що тихо гомоніли про події цього дня, — і нічого не сталося.

Нічого не сталося.

Не запала раптова тиша. Ніхто не пиляв мене поглядом. Ніхто взагалі не звертав на нас уваги.

Джеб підвів мене до порожньої стільниці, а потім приніс для нас трьох хліба. Іян примостився поруч, мимохідь обернувшись до дівчини по той бік від себе. То була молода білявка — він назвав її Пейдж.

— Як справи? Як воно без Енді? — запитав він її.

— Та нормально, от тільки хвилююся дуже, — сказала білявка, закусивши губу.

— Він скоро повернеться, — запевнив її Іян. — Джаред завжди приводить усіх назад. У нього талант. З його появою усе йде гладко, як по маслу. З Енді все буде гаразд.

Згадка про Джареда розпалила мою цікавість, і Мелані, що останнім часом здебільшого дрімала, оживилася. Та Іян більше нічого не сказав. Він лише поплескав Пейдж по плечу і відвернувся — взяти у Джеба тарілку.

Присівши поруч зі мною, Джеб почав із неприхованим задоволенням роззиратися. Я теж окинула оком залу — що він там бачить? Напевно, тут завжди так, коли немає мене. Але сьогодні я, здавалося, нікому не заважала. Люди, мабуть, утомилися переривати звичний плин життя через мене.

— Ситуація налагоджується, — прокоментував Іян до Джеба.

— Я знав, що так і буде. Ми всі тут розважливі люди.

Я нахмурила брови.

— Ага, — сказав, сміючись, Іян, — поки тут немає мого брата.

— Точно, — погодився Джеб.

Значить, Іян зараховує себе до розважливих людей. Цікаво, чи помітив він, що Джеб неозброєний? Але я не могла ризикувати, запитуючи про це.

Обід проходив так само мирно, як і почався. Я більше нікого не цікавила.

По обіді Джеб сказав, що я заслужила на відпочинок. Він провів мене до дверей, у черговий раз розігруючи з себе джентльмена.

— Бувай, Вандо, — промовив він, торкаючись уявного капелюха.

Для хоробрості я глибоко вдихнула.

— Джебе, почекайте.

— Що таке?

— Джебе… — я вагалася, намагаючись говорити якомога ввічливіше. — Я… може, я дурна, але мені здавалося, що ми друзі.

Я зазирнула йому в обличчя, шукаючи ознак брехні. Окрім доброти, воно нічого не виражало, але що я знаю про поведінку брехунів?

— Звісно, ми друзі, Вандо.

— Тоді чому ви хочете, щоб мене вбили?

Його кошлаті брови здивовано зійшлися на переніссі.

— А з чого ти зробила такі висновки, люба?

Я перелічила свої докази:

— Сьогодні ви не взяли