Господиня - Стефані Маєр

— Я справді не вірю, що хтось захоче ходити на мої уроки. Я не проти розповідати вам із Джеймі…

— Важливо не те, хто що хоче, — наполягав Джеб. — Важливо те, що для кого корисно. Це як шоколад порівнювати з риб’ячим жиром. Люди мають більше дізнатися про всесвіт, я вже не кажу про нових мешканців нашої планети.

— Яким чином їм це допоможе, Джебе? Чи ви думаєте, я знаю спосіб, як знищити душі? Повернути назад колесо історії? Все, Джебе, це кінець.

— Не кінець, поки ми живі,— сказав він, і з його посмішки я зрозуміла: він знову мене дражнить. — Я й не сподіваюся, що ти — зрадниця, яка розкриє нам таємну зброю. Я просто подумав, що нам варто дізнатися більше про світ, у якому ми живемо.

При слові «зрадниця» я здригнулася.

— Я не зможу дати вам зброю проти нас, Джебе, навіть якщо захочу. У душ немає ані ахіллесової п’яти, ані запеклих ворогів, які прилетіти б сюди з космосу вам на допомогу, ані вірусів, щоб нас викосили, а вас не зачепили. Вибачте.

— Ну-ну, не гарячкуй, — він стиснув долоню в кулак і жартівливо буцнув мене у плече. — Не дивуйся, але тут, я вже казав, стає нудно. Може виявитися, що люди слухатимуть тебе з роззявленими ротами.

Я знала, що Джеб не облишить своєї ідеї. Поразка? Це не для нього!

За обідом я завжди сиділа з Джебом і Джеймі, якщо він був не в школі й не зайнятий. Іян здебільшого сидів неподалік, хоч і не з нами. Я й досі не могла до кінця звикнути до його нової ролі мого самопризначеного охоронця. Надто добре, аби бути правдою, а значить, за людською філософією, це й неправда.

Кілька днів потому, як я відмовила Джебу навчати людей «заради їхнього ж блага», за вечерею до мене підсів Док.

Шерон при цьому не зрушила з місця — вона завжди сідала від мене якнайдалі. Сьогодні вона була сама, без матері, й навіть не глянула на Дока, коли той підходив до мене. Її вогняне волосся було сьогодні високо підібране, оголюючи шию та плечі — згорблені, напружені, нещасні. Мені хотілося крізь землю провалитись, аби Док не встиг мені нічого сказати, щоб ніхто бува не подумав, ніби ми з ним подружилися.

Але Джеймі, що сидів поруч, миттю розпізнав у моїх очах переляк і взяв мене за руку. Він інстинктивно відчував, коли я починала панікувати. Зітхнувши, я завмерла. Мабуть, давно слід занепокоїтися, що я так легко корюся його дитячим бажанням.

— Як справи? — запитав Док буденним тоном, застрибуючи на тумбу поруч зі мною. Іян, що сидів трохи осторонь, при цьому розвернувся, ніби він також із нами.

Я знизала плечима.

— А ми сьогодні варили суп, — оголосив Джеймі.— У мене й досі сльози течуть.

Док показав яскраво-червоні долоні.

— А ми — мило.

Джеймі засміявся.

— Ви виграли.

Док жартівливо уклонився по самий пояс, а потім обернувся до мене.

— Вандо, у мене є до тебе запитання…

Я звела брови.

— Мені цікаво… З усіх планет, на яких ти побувала, хто нам, людям, фізично найближчий?

Я моргнула.

— А що?

— Та так, звичайна цікавість біолога. А ще я думав про ваших цілителів… Де вони навчилися зцілювати, а не просто лікувати симптоми, як ти сказала? — Док промовляв голосніше, ніж було необхідно, — щоб усі чули. Дехто озирнувся — Труді та Джефрі, Лілі, Волтер…

Я міцно обхопила себе руками, наче хотіла сховатися.

— Це вже два запитання, — ледь чутно зронила я.

Док усміхнувся і жестом підохотив мене. Джеймі стиснув мою долоню, і я, зітхнувши, сказала:

— Ведмеді з Планети Туманів, напевно.

— Це там, де пазурзвірі?

Я кивнула.

— А чим ведмеді схожі на нас? — підштовхував далі Док.

Я закотила очі, відчуваючи, що без Джеба тут не обійшлося, і продовжила.

— Вони багато в чому схожі на ссавців. Теплокровні, мають хутро. Кров у них не зовсім така, як ваша, але виконує ту ж саму функцію. У них подібні емоції, подібна потреба товариства та творчості.

— Творчості? — Док зачудовано — або вдавано-зачудовано — гойднувся вперед. — Як це?

Я подивилася на Джеймі.

— Ти ж знаєш. Чому не розповіси Доку?

— Я можу щось переплутати.

— Не переплутаєш.

Він подивився на Дока — той кивнув.

— Вся справа у їхніх неймовірних лапах, — Джеймі аж засяяв. — Вони мають подвійні суглоби і здатні згинатися в обидва боки, — він потягнув пальці, мов намагаючись вигнути їх назовні.— Лапа з одного боку м’яка, як моя долоня, а з другого — мов лезами всіяна! Цими лапами ведмеді вирізають скульптури з льоду. Створюють цілі міста з кришталевих палаців, які ніколи не тануть! Дуже гарно, правда ж, Вандо? — Джеймі обернувся до мене по підтвердження.

Я кивнула.

— Вони бачать різні спектри кольорів, адже крига вся грає веселками. Кришталеві міста