Господиня - Стефані Маєр
Шерон була зовсім не такою, як у спогадах Мелані. Чи це роки, проведені поруч із суворою Меґґі, зробили її копією матері? І хоча їхні стосунки з Доком склалися вже після того, з’явилась я, кохання, здавалося, зовсім її не пом’якшило.
Про тривалість їхніх стосунків мені розповів Джеймі — Шерон і Меґґі рідко забували про мою присутність, тому розмовляли дуже обережно. Вони й досі були найзатятішою опозицією, єдиними людьми, хто й далі ігнорував мене з демонстративною ворожістю. Я запитала у Джеймі, як Шерон і Меґґі тут опинилися: знайшли Джеба самотужки, а потім забрали Джареда та Джеймі? Він, здається, між рядків прочитав справжнє запитання: чи не марним було останнє зусилля Мелані розшукати Шерон?
Джеймі заперечив. Коли Джаред показав йому останню записку Мелані, коли пояснив, що її більше немає, світ для Джеймі мов перевернувся. Це зізнання він ледве зміг вимовити. З його обличчя я зрозуміла, як обидва вони почувалися в ту мить. А тоді вони самі вирушили на пошуки Шерон. Джаред намагався усе пояснити Меґґі, а вона приставила йому до горла вістря старовинного меча. Ще б трохи…
Об’єднавши зусилля, Меґґі та Джаред швидко розгадали Джебову загадку. Всі четверо перебралися в печери ще до того, як я переїхала з Чикаго до Сан-Дієго.
Говорити про Мелані нам із Джеймі було не так важко, як на перший погляд мало би бути. Мелані завжди була присутня в розмовах — тамувала його біль, згладжувала мою ніяковість, — хоча сама говорила мало. Коли ми були самі, вона рідко зі мною розмовляла, а коли й розмовляла, то дуже тихо. Інколи я сумнівалася, чи справді її чую, чи просто уявляю, що вона могла б сказати в цю мить. Але для Джеймі вона робила зусилля і, коли він був поруч, не мовчала. Та навіть якщо вона й не говорила, ми з Джеймі відчували її присутність.
— Чому Мелані стала так рідко розмовляти? — якось уночі запитав мене Джеймі. То був один із тих небагатьох випадків, коли він не мучив мене питаннями про павуків і поглиначів вогню. Ми обоє стомилися — перед тим цілісінький день проривали моркву. Здавалося, поперек от-от переламається.
— Їй важко говорити. У неї це забирає набагато більше сил, ніж у нас із тобою. Та й що такого їй конче необхідно сказати?
— А що ж вона увесь цей час робить?
— Мабуть, слухає. Не знаю.
— А зараз ти її чуєш?
— Ні.
Я позіхнула, і він затих. Мені здалося, що він заснув, і я попливла у тому ж напрямку.
— Гадаєш, вона зникає? Потихеньку помирає? — несподівано прошепотів Джеймі. На останньому слові його голос урвався.
Я не вміла брехати, а якби й уміла, то не могла б збрехати Джеймі. Я намагалась не думати, що криється за моїми почуттями до нього. Як це може бути: найбільша любов за всі мої дев’ять життів, перше справжнє відчуття родини, материнський інстинкт — до чужака, а не до одноплемінника? Я відштовхнула від себе цю думку.
— Не знаю, — відповіла я, а потім — і це була правда — додала, — сподіваюся, що ні.
— Ти любиш її так само, як любиш мене? І ненавиділа її тоді, коли вона ненавиділа тебе?
— Любов до тебе — це зовсім інше. А до Мелані я ніколи не відчувала ненависті, навіть на самому початку. Я боялася її і сердилася, що через неї я не така, як усі. Але завжди, завжди захоплювалася її силою, а сильніших особистостей за Мелані мені ще не траплялося.
Джеймі засміявся.
— Ти боялася її?
— Гадаєш, твою сестру неможливо боятися? Пам’ятаєш, як одного разу ти зайшов далеко в каньйон і повернувся додому пізно? І як вона тоді, за словами Джареда, «метала блискавки»?
Джеймі усміхнувся, пригадуючи цей випадок. Мені було приємно, що це відвернуло його від болісних запитань…
Найдужче мені хотілося домогтися мирного співіснування з людьми. Я була готова виконувати будь-яку роботу, хай якою важкою чи брудною вона буде. Але виявилося, що я помиляюся.
— Я так і думав, — сказав мені Джеб одного дня, десь за два тижні після того, як «усе залагодилося». Я вже встигла зненавидіти такі Джебові вступи. — Пам’ятаєш, я пропонував тобі трохи тут повикладати?
— Так, — відрізала я.
— Ну, і що ти про це думаєш?
Довго голови я не сушила.
— Не хочу.
Я почувала дивну провину за цю відмову. Адже ще ніколи не відмовлялася від покликання. Егоїстичний учинок! Але, вочевидь, виправданий. Душі б не відправили мене на самогубство.
Джеб насупився, і одна його брова-гусінь заповзла на другу.
— Чому ні?
— А як, на вашу думку, до цього поставиться Шерон? — рівним голосом запитала я. У мене було чимало аргументів, але цей, мабуть, найпереконливіший.
Досі хмурячись, Джеб кивнув, приймаючи мій довід.
— Це для загального блага, — пробурмотів він.
Я пирхнула.
— Загального блага? Може, краще пристрелити мене для загального блага?
— Вандо, це недалекоглядно, — сказав він, сперечаючись зі мною так, наче моя відповідь — то замах на його переконання. — Ситуація, яка склалася, дає нам унікальні можливості для навчання. Не можна їх марнувати.
