Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Привіт… — Діке опустила погляд на конспекти в руках дівчини, шукаючи підказку.

— Що, як завжди, сонна вранці? — Говорить начебто доброзичливо. Зовні не схоже, що в неї погані наміри.

— Так, я ще не зовсім готова до занять. Чому ти прийшла?

Хто ти така? Хто ти така?

— Хотіла з тобою порадитись, а точніше — попросити про допомогу. — Погляд опускається. Вона щось приховує? Чи соромиться? — Я в Торарея взялась за повітряні стихії, але він наполегливо радить мені спробувати порозумітися з водними, от я й подумала… — Пауза. — Подумала, що ти могла б допомогти мені. У тебе хороші результати, і ми могли би вранці перед заняттями практикуватись.

— Ні. Я не можу вранці перед заняттями, — відповіла Діке, пригадуючи всіх, хто освоює зараз повітря: Савітрі, Бальдр…

— Тоді опісля — коли в тебе є час.

— Ні, я не можу. Взагалі не можу.

Діке відступила і ледь не врізалась у прасувальну дошку. Треба випровадити її звідси. Треба дочитати. І випрасувати блузку. Треба. Якомога швидше. Паніка судомила пальці.

— Діке, та ж я не кажу, що то має бути часто.

Непідробне розчарування. Чи підробне? Чого вона хоче? Які в них стосунки? Як із нею говорити? Чому це все втекло саме тепер?..

— Іди, будь ласка, — вона звела руку і показала в бік дверей. — Я повинна підготуватися до занять. Мені недобре.

— Може, тобі допомогти?

Ні, то справжня турбота. Справжній інтерес.

— Іди. Просто йди.

— Що ж, як забажаєш… Але коли що, ти звертайся.

Діке кивнула. Вона знала, що не звернеться. І дівчина знала. Але ці дурні норми ввічливості не покидали ні на мить.

Щойно двері за однокурсницею зачинилися, вона безсило опустилася на підлогу й відкрила записник. З наступної сторінки позирала дівчина з білим хвилястим волоссям.

«Фрігг Дін» — повідомляв підпис до фото. Діке пошепки вилаялася.

Ранкова кава мала стати гарантією того, що Рен не проспить подвійну лекцію Нут, присвячену повноваженням Великих Стовпів Всесвіту. Після вчорашньої ночі, щоправда, їй ні до чого були всі Вищі та Великі, бо очі злипалися на ходу. Рен мстиво сподівалася, що Зак теж припізниться на заняття, хоч він і жив у гуртожитку, тож мав фору з добиранням.

Вона вмостилася на другому поверсі, між колонами, які обрамлювали південну галерею, і роздивлялася хмарки, сьорбаючи каву та стараючись, до всього, осмислити Торареєву розповідь. Напередодні на індивідуальному занятті викладач-стихійник повідомив, що вона, вочевидь, самотужки блокує власні сили, наче дуже не хоче замиритися з їхнім існуванням. Та подумати про цей блок і методи його долання дівчині не вдалося, бо її відволікли.

— Ви ж Савітрі? Рендалл Савітрі, правда? — голос бринів благоговінням, з яким Рен стикалася напрочуд рідко.

— Так, це я, — дівчина відірвалася від споглядання хмар і зміряла поглядом незнайому студентку, котра, щойно на неї поглянули, вперлася руками в коліна і схилилася в поклоні.

— Дозвольте представитися: Бентен Акай мене звуть. Я лишень вступила, — церемонно видихнула дівчина, і Рен примітила, що гострі чорні очі нагадують Аматерасу. — Якщо дозволите, я б хотіла розпитати вас, — продовжила Бентен тихо, — про мрію Нікти Ромі.

— І що ж тебе цікавить? — здивувалася Рен, хоча їй, ніде правди діти, полестила увага нової студентки.

— Я б хотіла побачити вашу схему. Якщо можна. Або бодай дізнатися про її деталі.

— Креслити її зараз я не маю часу. А щодо деталей, то там були додаткові гілки підтримки, підсилений бар’єр, розгалуження коренів дерева в минуле, а ще невпинне жертвування своїх сил… — Рен розповідала й розповідала, усміхаючись і пригадуючи відчуття, які опанували її тієї ночі. — І шалена віра в Нікту Ромі, — додала вона наостанок.

— Боги, я так чітко все уявила! — випалила дівчина. — Я ж, шановна Савітрі, теж вирощую мрії. Тому ви мене й зацікавили. Цей випадок із донькою Хаосу — ви були надзвичайна! Все можливо, правда? Якщо захотіти, все можливо, правда ж?

— Ні, — заперечила Рен. — Не певна, як це було у твоєму світі. Але зрощення мрій, якого навчали мене, містить складні схеми й розрахунки, спирається на довге навчання та досвід, має закони, які не вдасться порушити.

— Я б хотіла рухатися далі — до більших мрій, до вселенських мрій, — чорні очі Бентен горіли щирим захватом. — Вирощування, якого навчали мене, шановна Савітрі, теж містить в основі розрахунки та схеми. А ще навчали нас, що є честь у жертві і є честь у тому, аби згоріти задля великої справи. Тож коли я прибула сюди та дізналася про ваш учинок, він надихнув мене безмірно!

— Честь, може, і є, — Рен ковзнула поглядом угору, де колони впирались у стелю, обрамлені кам’яним плетивом. — Але чи так багато мрій варті такої жертви?

Очі Бентен спалахнули праведним вогнем, проте тоді нова студентка спохопилася, що в неї починається лекція, тричі подякувала за відповідь і, вклонившись Рен, поспішила геть.

— На Торарея спізнюємось? — не минуло й кількох секунд, як Ніктина долоня лунко приземлилася нижче лопаток.

— А вже час? Я заговорилася з новою студенткою, — виправдалась Рен. — Бентен якась.

— Чудне ім’я. Ми з нею точно не зналися. Та й дивно це, щоб отак посеред навчання хтось приходив.

— Хіба? — брови Рен сіпнулись угору. — Я ж спізнилась — і нічого.

— Звичайно, але ти мала бути з нами з першого дня. Ви з Бальдром трохи спізнилися через приколи свого здоров’я, але номінально ж усі прийшли в той самий час — коли було оголошено «набір».

— Здається, ти маєш мене просвітити ще в одному питанні, — усміхнулась Рен, схопилася зі сходів і обтрусила штани. — Що це за «набір»?

— Метод Ама збирати нас докупи, — махнула рукою Нікта. — Раніше студенти прибували в різний час, і це було трохи важко, бо хтось уже знався зі