Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Слухай, ось що ти несеш? — процідила дівчина крізь зуби, вже уявляючи, що собі надумають студенти, які жваво спостерігали за їхнім діалогом.
— Просто припинимо будь-яке спілкування, — найкращого студента свідки, здавалося, не тривожили, або ж його навичок комунікації дійсно бракувало, щоб зрозуміти: це поганий час і місце для таких розмов. — Я не хочу наражати тебе на небезпеку.
«Наражати на небезпеку!» — обурився внутрішній голос. Спершу Зак, потім Амон, тепер ось ще оцей страждалець. Вони так осточортіли Рен зі своїми намаганнями, так би мовити, «не наражати її на небезпеку», що гнів умить затопив ізсередини. Дівчина обережно опустила рюкзак на підвіконня, а тоді різко розвернулась і дала ляпаса найкращому студентові Академії, щиро сподіваючись, що хоч це поверне його до тями.
— Ще раз! — вона насунулася на нього, байдуже, що Енліль вивищувався, як гора. — Ще раз почнеш так зі мною говорити — вб’ю!
Хлопець, здається, був ошелешений не менше, ніж студенти, які вперше бачила Рендалл Савітрі в такому стані, мовби в неї вселилися бунтівні духи Нікти Ромі й Медеї Надаль заразом.
— Я лише бажаю тобі спокою, — безпорадно лупав ясними очима кандидат у Тріаду.
— Та до одного місця спокій! Ми — в Академії проклятущих ошизілих богів! Забув? — Рен глибоко вдихнула і присилувала себе відповісти спокійно. — Ми знайдемо вирішення твоєї проблеми. Але не тут і не зараз. Затямив?
Енліль повільно кивнув.
— Чудово. А тепер — у мене лекція.
Дівчина задерла голову і пішла до аудиторії якнайдовшим шляхом, бо її бойовий запал вивітрився так само швидко, як і з’явився, тож тепер нагально хотілося перевести подих.
На біду, Закс Нортон швидко встиг дізнатися про найяскравішу подію ранку: Савітрі врізала кандидатові до Тріади на очах у половини студентів, поки ті чекали Діту. Тож він наздогнав Рен іще швидше, ніж вона дісталася на заняття, і у звичній манері встиг поцікавитися, що це таке її об’єднує з найкращим студентом, що іскри летять і ляпанці сиплються. Внутрішній голос радив прикрасити картину, проте Рен несила було вигадувати щось, і дивитися на Зака — несила теж.
— Енліль просто натрапив на мене не в той час і не в тому місці, — байдужно відповіла дівчина.
— Боюся уявити, скільки разів я натрапляв на тебе не в той час… — відказав хлопець. — Диво, як це я досі не отримав по пиці.
— А хочеш?
— А варто?
— Часом думаю, що так.
Рен старалася крокувати швидко, та він наздоганяв її і легко підтримував цей ритм ходи, ще й усміхався. Втім, їй не хотілось усмішок — хотілося, щоб Зак врешті зрозумів щось. Що не можна відштовхувати одного дня і кидатись зі своєю «турботою» наступного.
— Якщо тобі направду цікаво, то я просто втомилася терпіти знецінення зусібіч. І чужі таємниці. І всі оці намагання навішати на мене брехню, прикриваючи її історіями про захист…
— Знаєш, а люди часом роблять це з прихильності й турботи про тебе.
Рен сповільнила кроки, і тут Закова рука піймала її зап’ястя.
— Та пригальмуй ти… — він підійшов ближче. — Я дійсно хочу попросити в тебе вибачення — за те, що днями просив у тебе вибачення. Через ось це ось… — він нахилився і миттю діткнувся губами до її губ. — Адже ти права, Рендалл Савітрі. Я брехун і боягуз. Але спробую щось зробити з цим. Бо поруч із тобою мене не покидає відчуття, що я здатний перемогти.
— Що ж… — Рен, заскочена настільки зненацька, наскільки це взагалі можливо, не вірила, що все це відбувається, тому й слова порозбігалися хто куди.
Зак відступив на крок і тепер уважно слухав її та дивився незмигними червонястими очима, які поблискували під тінню непокірного волосся.
— Що ж, — повела далі дівчина, — тепер нам треба придумати, як виправдати своє спізнення до Діти.
— Ну, — на Закове обличчя повернулася звична іронічна усмішка, — якщо моя відповідь тебе задовольняє, то як виняток на наступну лекцію можемо й не піти.
Розділ 8
Коса на камінь
Діке
Вона знала: цей ранок — не гірший з-поміж інших. Заспала та й усе. Завдання Торарея забирали більше енергії, ніж вона розрахувала. Доведеться заново облаштувати розклад дня. Щоб не ставалося як нині, коли втома перемогла бездоганне планування хвилин, а будильник не зміг добудитися.
Спершу дівчина вирішила пожертвувати сніданком і першою лекцією, аби
дочитати, ]]> проте в розкладі першим на сьогодні значилось ім’я Одіна. Пропускати Одіна — це дуже-дуже погана ідея. Тому Діке дочитувала, прасуючи блузку. Не можна виходити з кімнати в зім’ятій блузці. Усе, що може бути бездоганним, повинне бути бездоганним.Щойно вона вирішила, що ранок врятовано, як у двері постукали.
— Хто там? — Діке перебирала в голові варіанти.
Вона достеменно перебуває в гуртожитку, у своїй кімнаті. Зазвичай ніхто не заходить вранці. І Ніколас Ньєрд нині зайнятий через Торареєві причіпки.
— Це я! — відповів за дверима мелодійний голос. — Можна?
Якщо сказати їй, що не можна… Якщо попросити її піти геть… Але то могла бути важлива новина. Хто ж вранці просто так приходить, без важливих новин?..
— Так, відчинено, — Діке напружилась і повернулася до дверей, аби не втратити ні миті на впізнання ранкової гості. Останнім часом їй ставало дедалі важче впізнавати їх усіх, але вона все ще сподівалася, що минеться.
Двері рипнули. Зайшла дівчина: висока, проте, на відміну від самої Діке, напрочуд фігуриста і
м’яка ]]> . М’якість рис підкреслювало важке волосся, котре білими хвилями струменіло аж до пояса.— Привіт!
Усмішка тепла й відкрита. Спідниця оторочена мереживом. Мило.
