Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Це краще, ніж задирати носа.

— Кандидати лише на крок попереду. А талант — не моя заслуга чи провина. — Здавалось, Енліль справді не вбачав у своїх силах нічого особливого, й це пробудило в Рен справжню симпатію до нього. — Як і не провина кандидатів на зникнення, що вони тут у більшій небезпеці, — додав він і поспіхом виправився: — Але ти не зникнеш.

— З чого така певність?

— Якщо спробую це пояснити, ти сміятимешся.

— Якщо сміятимусь із кандидата в Тріаду, то ти мене вб’єш.

Обличчям Енліля ковзнуло спантеличення:

— Це ти так знущаєшся?

— Знайомі іноді знущаються одне з одного. Що ближчі, то більше знущаються. Це нормально, — заспокоїла його Рен. — Пояснюй давай.

— Гаразд. Із твоєю аурою щось не те, — на переніссі хлопця залягла напружена лінія. — Наче ти

— Ні, — Рен мимоволі торкнулася пальцями лоба.

— А я бачу її. Чи то якась пляма… Вибач, це справді важко пояснити.

— Та пусте. Ось якби це роздвоєння додавало сил!.. Я ж не можу навіть піймати вітер.

— А чому саме вітер? — зацікавився Енліль.

— Так сказав внутрішній голос, — опустила голову дівчина.

Вона нікому не говорила про внутрішній голос до того, але якщо вже кандидат у Тріаду розповів їй про «роздвоєну» Савітрі, то чого би й ні.

— Цікава причина, — хлопець не здивувався. — А щось інше спробувала?

— Так. Усе. Жодного результату.

— Нам сюди, — Енліль звернув у вузький коридор-перехід без вікон. — А щодо стихій, раджу взагалі не ловити вітер. Забудь про вітер. Уяви собі порожнечу. Уяви, що ти там… — голос студента стишився. — Аж ось там виникає й повітря — воно заповнює все, заповнює тебе — сповна. Ти і повітря — ви одне ціле, ніхто не ловить і не переслідує нікого. Тож коли підіймаєш руку — повітря струменить по ній, ступаєш крок — і воно рухається за тобою. Направляєш його вперед — воно виростає стіною захисту. Можеш перетворити його на тонку нитку, гостру голку, непробивний щит чи стрімкий потік…

— Шкода, що Торарей не вміє отак пояснювати, — усміхнулась Рен. — Дякую, обов’язково спробую знову.

Хлопець раптом спинився у вузькому переході й озирнувся через плече.

— Та не спробуєш. Бо ти жалюгідна, — голос його розгубив тепло. — Просто нікчемна, Савітрі.

Коридор раптом почав стискати. Енлілева аура спалахнула, як папір у полум’ї. Рен, злякана цією раптовою зміною, інстинктивно відступила. Проте хлопець випередив її й перепинив шлях. Він стискав між пальцями довгі голки і широко посміхався, а його очі — ясно-блакитні до того — знебарвилися. Їх заповнив багряний відтінок, геть не схожий на вогонь, який палав в очах Закса Нортона. Цей колір скидався на розведену у воді кров.

— Енлілю, нам варто звідси піти, — ціпеніючи, прошепотіла Рен, не певна, що він чує її, не певна, що то

«А що ти знаєш про нього?» — спохопився внутрішній голос.

— Ні, ми звідси нікуди не підемо. І ми нікому не розкажемо про те, що живе у твоєму любому Енлілеві.

Хлопець нахилив голову набік, і, не встигла Рен ступити кроку, як упало заціпеніння і перша голка занурилася під її шкіру.

— Відпусти Енліля, — твердо сказала Рен. Принаймні їй здалося, що твердо, враховуючи струмочки крові, що стікали по шкірі.

— Та це ж я, я, Рендалл Савітрі! — Хлопець із багряними очима перекочував між пальцями довгу голку, вимащену її кров’ю.

Дівчина не могла зрозуміти чому, але він не був потворним і жахливим, ні — радше скидався на бога. На жорстокого і всесильного бога, яким стане одного дня.

Рен намагалась перебрати в голові кожну мить, яка передувала цим метаморфозам. Та заважали голки, якими виводили візерунки на її руках. Вона пробувала сіпатися й тікати, але заціпеніння перемагало. Енліль і разу не поранив насправді сильно — але від вигляду голки, яка впинається під шкіру, а тоді розриває її зсередини, розтинаючи дрібні судинки, Рен затоплювала млість. Це було значно, значно гірше, ніж те, що вони переживали на практичних у Діана Керна.

— Відпусти мене, — глухо мовила вона після відчайдушних спроб торкнутися хоча б дрібки своїх сил.

— Спершу відпусти Енліля, а тепер відпусти мене? Яка ти невизначена, Рендалл Савітрі! — розсміявся студент, закинувши голову. — Відпустити тебе? Добре подумала? Я ж відпущу й подамся шукати іншу жертву. А це ти вивільнила мене. Ти й відповідай за це.

— Я вивільнила? — ноги Рен підкосилися.

— Ти взяла до рук сферу. Ти випустила прокляття. Ти й згориш від…

Фраза урвалась, Енлілеві очі закотилися, він спробував обернутися, проте наступної миті повалився на підлогу.

Рен шморгнула носом, не в змозі ворухнутися. Її били дрижаки. Біль від порізів ожив з новою силою.

— Спокійно, Савітрі! — бадьорий голос вивів дівчину зі скрижаніння. — З ним усе гаразд.

То був голос Зірки.

Адіті Агні — боса і вся в червоному — підлетіла ближче і зиркнула на Рен та розпростертого на підлозі друга. На плечі Зірки лежав золотий спис. Волосся, зачесане назад, відкривало рясні прикраси.

— То що в нас тут? — Адіті клацнула пальцями, і спис розчинився в повітрі з металевим дзвоном.

— Важко пояснити, — Рен не відривала погляду від непритомного Енліля, бо найдужче остерігалася, що він зараз прийде до тями і…

«Це ж ти вивільнила мене».

— Так, звичайно, важко пояснити, чому аура мого напарника сочиться агресією і він погрожує тобі в порожньому коридорі. Але з вас двох лише ти здатна говорити зараз, — Адіті з силою схопила Рен за плече і змусила підняти руки. Вигляд крові і порізів Зірку не здивував.