Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— О, справді? Тоді варто покликати її на вечерю з моїм фірмовим винцем… До слова! — пожвавішав Амон. — Як там у вас із Закі?

Рен промовчала. Вона щосили намагалася не думати про це. Навантажені навчанням дні допомагали. Проте в інші світи Закс більше не кликав, а поза тим вони спілкувалися дуже мало.

Вона розчинила двері бібліотеки й одразу наткнулась поглядом на Нортона, який скнів разом із Нефтідою над розгорнутими книгами. Хлопцеве волосся відросло ще дужче і падало йому на лице, коли той схилявся над сторінками. Він неуважно закладав пасма за вуха — цей рух будив у Рен неймовірне замилування, яке вона щосили тамувала.

Тож дівчина рішуче попрямувала до стійки бібліотекарки, видобуваючи з сумки на ходу кілька книг про структуру Намиста, які нарадила Інанна, а вже за хвилину повернулася до одногрупника з твердим бажанням діткнутися правди в його вічних недомовках.

— Отже, хто такий Хамсін? — щойно Рен спитала це, як Амонове лице витяглося від здивування — на таке питання він явно не чекав.

— Хамсін… ти його бачила? Де? Коли? — смарагдові очі стежили за кожним її порухом, наче від цього залежала доля світу.

— Нещодавно. То хто він?

— Друг, — твердо відказав Амон.

— Правда. Він так і назвався: Хамсін, друг Діоніса. Хто це такий?

— Вітер. У моєму світі багато сил природи мають своєрідні втілення. Хамсін — один з них. Але, Рен: ми домовилися, що він передаватиме мені новини… важливі. Чому я дізнаюсь про це від тебе?

— Ми бачилися з твоїм вітром, коли я опинилася далеко від Академії. Він казав, що тут надто багато захисту, якого йому не здолати.

Амонові очі розширились, а тоді він з розмаху ляснув себе долонею по лобі і скривився.

— Ну звича-айно! А щоб мені човен Ра втопився! Який же я телепень! Отож весь цей час він не міг сказати нічого. Рен… — тепер обличчя Амона залила паніка, —

— Я не вельми зрозуміла суть. Щось пафосне про долю. Колесо Долі… Сказав, що воно починає свій рух. Що в тебе є рік. Сподіваюся, це не пов’язане зі здоров’ям?

Рен чудово пригадувала обіцянку Діана Керна вилікувати будь-які людські болячки їхніх тіл, тож не дуже переймалася щодо цього. Ще «кроками Колеса Долі» називали історичні періоди, тому Рен не вбачала особливого сенсу в Хамсінових словах.

— Він так і сказав — Колесо Долі? Саме воно? — гарячково перепитав Амон, шарпаючи кучері. — Не Град Богів, не Гора Вічності?

— Так і сказав. Я б відрізнила Колесо Долі від Граду Богів, чи як там його.

Хлопець схопився за голову і зігнувся, наче зверху на нього впала кам’яна брила.

— Амоне? — Рен торкнулася другового плеча. І тут же відсмикнула руку — навіть крізь сорочку шкіра хлопця здавалась нестерпно гарячою.

— О Рендалл… о боги… — шепнув той, і раптом крізь його пальці, що мертвою хваткою вчепились у волосся, прорвався тонкий промінь і шугонув прямо в стіну.

Бібліотекарка скрикнула. Наступний промінь черкнув плече Рен — вона зашипіла від болю, який розкотився під шкірою й паралізував руку. А тоді — не минуло й двох секунд, як перед нею виросла до болю знайома спина і третій промінь зустрівся з відкритою долонею Закса, але не пройшов навиліт.

— А тепер ти таки догрався… — прошипів Нортон, здушуючи жаске світло у долоні — з-під його пальців сочився дим.

Він заніс ліву руку в повітря — зблиснуло — і від удару чогось незримого Амон повалився на підлогу. Довкруж уже палали стелажі з книжками, папір займався і хрускотів, дим курився під стелю. У світлі вогнів Заксові очі спалахнули, як два камені, і Рен, забувши про біль, заціпеніла від здогаду: вона бачила ось ці рубінові очі. І то був дуже важливий момент, який — на біду — не хотів до неї повертатися.

Рен навіть не замислювалася про те, куди йти з обсмаленою раною на плечі — ноги самі несли до Керна, у його затишний, прохолодний кабінет із химерними зеленими шпалерами. Голова гула, притлумлений біль від простого гамівного щита штрикав голками, а думки клубочилися, як отруйний туман.

Закс мовчки волік Амона, який ще не опритомнів. Чим одногрупник його оглушив, дівчина не знала. Нефтіда поривалась піти з ними, але Нортон у доволі гострій формі попросив її цього не робити.

— Що це було? — врешті спитала Рен, щоби порушити гнітючу мовчанку.

— Я думав, ти мені скажеш, — буркнув Закс.

Його сорочка обгоріла, правий рукав звисав чорним шматтям, руку перетинав синець, схожий на фіолетову стрілу, а з рани в долоні поволі стікала кров, але здавалось, що це останнє, що одногрупника турбує. Можливо, його блок проти болю діяв краще.

— Амон, мабуть, втратив контроль, — припустила дівчина, вирішивши, що говорити про Хамсіна і його повідомлення поки не варто. — Як навчання? — вона спробувала змінити тему, хай навіть це звучало недоречно.

— Добре. Багато.

Рен зітхнула. Коли після Вихору вона старалась ігнорувати Нортона, він, навпаки, якнайбільше їй набридав, навіть витягнув в інший світ. Тепер же видавався таким відстороненим, мов його підмінили. Знову.

— Знаєш, у мене відчуття, що одного дня ти — це ти, а іншого — хтось геть незнайомий мені, — шепнула вона, розглядаючи візерунки на кахлях, заплутані, як і її почуття.

— А якщо так і є? Раптом у мене роздвоєння особистості! — Закс хмикнув, і Амон на його плечі застогнав, повідомляючи про свій зв’язок з реальністю.

— Тоді в мене буде вдвічі більше проблем, аби порозумітися з одним Нортоном і з другим Нортоном.

— Щось ти зовсім неперебірлива. Тобі що — байдуже який, аби Нортон?

— Сухе червоне, — пробурмотів Амон, — і щонайбільше!

— О, цей уже готовий до продовження бенкету! Підйом! — Закс опустив одногрупника на