Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Академік Риндін перечекав, поки спиниться викликаний його жартом сміх, і закінчив:
— Всі ми, пасажири нашого ракетного корабля, знаємо й любимо один одного, довіряємо один одному. Наша велика ракета вмістить у собі все, потрібне нам під час подорожі. За сто сорок шість днів ми будемо вже на Венері, на цій молодій і невідомій ще нам планеті. Ми вивчимо її, ми дістанемо там потрібні нам дорогоцінні елементи і привеземо їх сюди на користь нашій радянській Батьківщині. Я не хочу затримувати вашу увагу переліком наших спеціальних наукових завдань, як от вивчення умов міжпланетної подорожі, впливу космічного проміння, вивчення фауни і флори Венери. Але я хочу підкреслити: ми щасливі, бо певні, що виконаємо всі наші завдання. Я радий, що ми закінчуємо наше з вами прощання веселим сміхом. Бадьорість і певність своїх сил — ось що є запорукою успіху нашої справи. До побачення, мої друзі і товариші, до побачення! Я сподіваюся, що з допомогою інфрарадію, який ми здобудемо на Венері, ми перевиконаємо наш план і повернемося не за два роки і п’ятдесят шість днів, а значно раніше. Проте, ми готові мандрувати весь цей час і навіть більше, щоб повернутися з успіхом. Завтра старт нашої ракети. Завтра ми вилітаємо у Всесвіт. До побачення, друзі і товариші!
І знов оплески розляглися по всій земній кулі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует сходив з ним разом, повільно розпливаючись у повітрі. Велетенська зала гула.
І так само гули всі радіоаудиторії світу, де щойно лунав голос академіка Риндіна. Вже згасли екрани телевізорів, уже змовкли репродуктори, а люди сиділи і сиділи, дивлячись на екрани і немов чекаючи ще чогось.
Двадцять чотири години відокремлювали людство від великої, неймовірної події — виряджання великої космічної ракети з трьома пасажирами навкруги Сонця, на перегони з Венерою, на боротьбу з невідомими небезпеками, на здобування загадкових дорогоцінних елементів, ультразолота та інфрарадію.
Двадцять чотири години.
III. СТРИБОК У НЕВІДОМЕТримаючись руками за краї верхнього люка, що виходив на дах ракети, Микола Петрович дивився на обрій. Легенький вітерець коливав його сиве волосся. З далекого берега до нього долинули приглушені звуки — немов десь рокотав прибій. Микола Петрович подивився туди. Звуки трохи посилились і злилися в неясне гудіння. Десятки тисяч біноклів і підзорних труб, скеровані з берега на ракету, знайшли на ній сиву голову академіка Риндіна. І власники цих біноклів і підзорних труб гаряче вітали вигуками відважного командира ракетного корабля. Проте, Микола Петрович не чув жодного слова: до берега було дуже далеко, все зливалося у дивний гомін.
Так, Микола Петрович розумів хвилювання Вадима Сокола, про яке йому вчора розповідав Борис Гуро. Справді, дивне почуття охопило і його зараз, коли він востаннє вийшов на дах ракети. Звісно, він був цілком певний успіху подорожі, цієї великої мети його наукового життя. Він знав, що летить разом із сміливими, відважними товаришами. І проте — він почував якийсь неспокій, бачачи востаннє на кілька років цей натовп, що вітав його. Тисячі друзів, тисячі товаришів! І за кілька хвилин всі ці товариші залишаться тут, на Землі, а він із своїми супутниками мчатиме в космосі!.. Ракетний корабель понесе їх, відрізаних від життя Землі, в невідомі простори Всесвіту, далі й далі, в безкраї ефірні океани. Хвилювання Сокола було цілком зрозуміле. Риндін теж залишав на Землі товаришів, друзів. Але Сокіл, крім цього, залишав ще наречену… Смілива, відважна людина!
Неясне рокотання, що долинало з берегів, посилилося. Риндін підвів руку, відповідаючи на привітання. Погляд його впав на годинник-браслет на піднесеній руці. І враз зникли всі особисті думки, залишилося тільки почуття відповідальності, почуття командира експедиції.
— Одинадцять сорок п’ять… через п’ятнадцять хвилин — старт, — мовив він і, кинувши останній погляд на берег, спустився всередину, зачиняючи за собою люк.
Автоматичний механізм притиснув кришку люка до стіни, криві важелі вистрибнули з стіни і, впавши в свої гнізда, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович усміхнувся: автоматичне устаткування ракети почало діяти. Так, так, якнайбільше автоматизації, якнайбільше волі пасажирам — це було лозунгом академіка Риндіна при конструюванні й будуванні ракетного корабля…
Східці вели нижче, проходили ще через один люк. Микола Петрович, поминувши його, повернув рукоятку. Другий люк зачинився, як і перший, кривими важелями. Тепер ракета була справді закрита й ізольована від усього. Жодна бульбашка повітря не могла вийти з неї, жоден звук не долітав у середину корабля, до його великої центральної каюти, де чекали Миколу Петровича Вадим Сокіл і Борис Гуро.
— Через десять хвилин рушаємо, — звернувся до них Риндін, увіходячи в каюту, — і спинився.
Пильні очі його помітили стривоженість на обличчі в Сокола й похмурість обличчя Гуро. Обидва стояли один проти одного; поява Риндіна, очевидно, спинила їхню розмову.
— Що трапилося, друзі мої? — підкреслено спокійно запитав Риндін, оглядаючи обох уважним поглядом.
Помічники мовчали. Нарешті, Гуро заговорив:
— Я не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Саме про це ми й говорили з Соколом. Але… але мені здається, що це досить важлива річ. Я мушу сказати вам про неї. Дивіться!
Він простяг уперед руку. На його долоні лежав звичайний чорний ґудзик, відірваний від одягу разом із шматком тканини сіро-зеленого кольору. Риндін здивовано подивився на цю річ:
— Що це означає? — запитав він.
— Миколо Петровичу, цієї ночі в нашій ракеті хтось був, — сказав значущо Гуро. — Цього ґудзика я знайшов на підлозі. Ні в мене, ні в кого з нас немає такого сіро-зеленого костюма. Ґудзик залишив невідомий відвідувач, який зачепився за щось і обірвав його.
— Чи не могло це лишитися після кого-небудь
