Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Ой! — пролунав його голос.

— Та за петлі тримайтеся, за петлі! — гукнув Риндін, ледве стримуючи сміх.

Але було пізно. Гуро, вдарившись об стіну, вже відлетів од неї назад. Він гойднувся назад, мов маятник. Завжди спокійне, його обличчя на цей раз було роздратоване. Різким рухом Гуро схопився за край гамака і спинився, похитуючись, як човник на хвилях. Вадим Сокіл сміявся на весь голос.

— Ой, не можу!.. Ой, яка красива картина… Славнозвісний мандрівник, уславлений своїм досвідом, хитається в усі боки й не може знайти рівноваги!..

— Гаразд, гаразд, — пробубонів похмуро Гуро. — Вилазьте, шановний товаришу, побачимо, як це вийде у вас.

Втім, проти всіх його сподіванок, Сокіл легко залишив гамак і спинився біля нього. Він використав досвід Гуро і не повторив його помилок: рухи Вадима були обережні й повільні.

— Нічого, нічого, — заспокоюючим голосом зауважив Риндін, — це все трапилося лише спочатку. От побачите, зразу ж звикнете, Борисе. Головне — повільність і плавкість рухів.

Він простяг руку і взявся за дерев’яний стояк, що з’єднував підлогу й стелю каюти. Легко підтягшись до нього, Риндін опинився біля стіни. Вздовж неї, як і вздовж інших стін пороблені були дерев’яні поруччя. Тримаючись за них, дуже легко було посуватися в бажаному напрямі. Риндін спинився біля стіни.

— Як бачите, зовсім не важко. Тепер, друзі мої, прошу вас приготувати сніданок. Таку урочисту подію, як утрата ваги, слід відсвяткувати. Я на хвилинку зайду до навігаторської, а ви тут зробіть усе, що треба.

Посуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович зник за дверима. Борис Гуро поглянув на Сокола:

— Ну, давайте влаштовуватись…

Роблячи непевні рухи, він наблизився до однієї із стін. Тепер він пересвідчувався, як дотепно сконструював усі дрібниці устаткування Риндін. Дерев’яні поруччя, шкіряні петлі, металеві ручки — все це давало змогу вільно пересуватися в бажаному напрямі.

Щоб перевірити себе, Гуро спробував відпустити поруччя і стати на ноги. Відразу ж він відчув, що каюта повільно обертається навколо нього. Вона гойднулася в один бік, на хвилинку спинилася, гойднулася в другий. Це дратувало. Адже Гуро добре знав, що це — лише своєрідний обман почуття. Насправді гойдався він сам. Але, навіть розуміючи це, він не міг, чесно кажучи, встановити такої дрібниці, де справді був верх, а де низ. Здавалося, не було нічого: ні верху, ні низу. Все переплуталося. Тільки одне лишалося певним: кожної наступної хвилини низ був саме там, де в цю мить були його ноги. От і все.

Гуро знов схопився за поруччя. Здавалося, він ішов вертикально. Але замість підлоги під ногами Бориса була стіна…

— Чортове колесо якесь, — вилаявся він. — Вадиме, вам доведеться скласти гамаки самому, ви ближче до них.

— Гаразд.

Сокіл, який до цього уважно спостерігав усі рухи Бориса, очевидно, робив з його досвіду висновки для себе. Не випускаючи поруччя з лівої руки, він натиснув правою рукою на кнопку в стіні. Відразу обидва гамаки підстрибнули вгору. Складна система тросів і амортизаторів підтягла їх і притиснула до стелі каюти. Стало просторіше.

Тим часом Гуро готував сніданок. Все устаткування каюти було механізоване й автоматизоване. Від легкого повороту рукоятки частина стіни каюти беззвучно впала на важелях вниз, створивши невеликий стіл. В отворі стіни з’явився буфет, де на полицях стояли пляшки дивної форми, коробки і бляшанки з консервами. Пружинисті кільця на столі тримали прибори — тарілки й чашки своєрідної форми. Так само спеціальні пристрої затискували виделки і ножі. Ложок не було зовсім.

Гуро вийняв з буфету дві пляшки, поставив їх у пружинисті кільця на столі. Він оглянув критичним оком стіл:

— Ніби все гаразд. Як вам здається, Вадиме?

— Приємна картина. Зокрема — для мене, бо щось мені дуже хочеться їсти.

— Тільки ось незвично якось, що немає стільців… — додав Гуро.

Але веселий голос заспокоїв його:

— Повірте мені, Борисе, що повітря буде вам за найм’якший стілець. Сідаймо, друзі мої, сідаймо до столу!

Це була дивна, небачена картина. З трьох боків стола у повітрі сиділи три мандрівники Всесвіту. Щоправда, їхні пози не можна було цілком вважати за пози людей, які сидять. Певніше, мандрівники висіли в повітрі, не спираючись ні на що. Але це було так зручно, так вигідно, що через кілька хвилин про стільці ніхто і не згадував. Риндін попередив:

— Тільки без різких рухів, друзі мої. Пам’ятайте — дія дорівнює протидії. Натискуючи на щось, ви відштовхнетесь від речі з такою самою силою.

— Як Борис від стінки, — засміявся Сокіл.

Гуро всміхнувся й собі, згадавши, як його кидало по каюті.

— Ну, починаймо.

Микола Петрович узяв одну з пляшок. Вона була гумова, дивної грушовидної форми. Риндін відкрутив пробку, перекинув пляшку шийкою вниз. З неї не витекло ні краплини, як і слід було чекати. Тоді Риндін підніс її до чашки, що звужувалася в верхній її частині. Він устромив шийку пляшки в чашку і натиснув боки пляшки. Чашка наповнилася вином, видавленим з пляшки. Так само зробив Микола Петрович і з чашками помічників.

— Наш перший тост за щасливий старт із Землі, — урочисто промовив він.

Кожен вийняв з пружинистого затискача скляну трубочку і крізь неї висмоктував вино з чашки.

Першим відірвався Сокіл.

— Дуже смачно. Дуже, — промовив він. — От тільки дратує ця трубочка. Мені значно більш сподобалося б пити вино просто з чашки, без неї.

— Спробуйте, — лукаво відповів Риндін.

Сокіл поклав трубочку просто в повітря. Вона хитнулася кілька разів — і спинилася, звиснувши в повітрі. Гуро з цікавістю стежив засухами Сокола, який підніс чашку до рота, потяг з неї. Його руки здригнулися. Чашка хитнулася.

І в ту ж мить із неї вилетіла червона рідка куля. Коливаючись, вона пролетіла повз Сокола і подалася по каюті.

— Тримай, тримай, — вигукнув Гуро, — вино полетіло!

Куля, коливаючись, пливла в повітрі.