Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

останні відлунки вибухів. І стихло все. Глибокі хвилі води докотилися до берегів озера, на яких рокотали інші хвилі, — хвилі багатотисячного людського моря. Люди дивилися на розбурхані хвилі озера, вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини, що полинули в холодні простори Космосу…

Права рука академіка Риндіна міцно стиснула ручку регулятора швидкості й пересунула її далі. Микола Петрович відчув як поважчало його тіло, як втиснулося воно в м’які подушки. Немов важив він зараз не звичайні свої шістдесят п’ять кіло, а принаймні кіло із сто-півтораста. Важка, немов олив’яна, рука майже безсило лежала на регуляторі. Напруживши всю свою волю, Микола Петрович опанував себе. Його мускули набрякли, руку він прибрав геть: адже так можна було випадково натиснути на інші кнопки керування й згубити все — ракету, пасажирів… В голові стояв дивний шум, щось стискало виски.

Перед очима пливли фіолетові кола, розходячись як жмурки на воді.

— Наслідок бурхливого прискорення руху, — прошепотів Микола Петрович. — Нічого не зробиш, скоро вже кінець… Проте, як там почувають себе вони?..

Його ліва рука натиснула крайню кнопку. Засяла жовта сигнальна лампочка. Микола Петрович голосно запитав:

— Як почуваєте себе?

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — відразу ж почув він голос Гуро.

Гучнотелефонна установка, що з’єднувала навігаторську рубку й центральну каюту, працювала бездоганно.

— Лежіть, лежіть, — розпорядився Риндін. — Ще трохи треба потерпіти. Маємо вже швидкість шість тисяч метрів на секунду… ні, тепер уже більше, — додав він, знов поглянувши на вимірник швидкості. — Тепер уже майже сім тисяч метрів.

— Близько до космічної швидкості, — відгукнувся Вадим Сокіл. — Тож-то я почуваю, що немов свинцевим зробився…

Замість відповіді, Микола Петрович посунув ще далі ручку правого регулятора. І знов його тіло втиснулося в подушки. Немов хтось велетенською рукою шарпнув ракетний корабель уперед. Стиснувши зуби і напружуючи волю, Риндін стежив за стрілкою спідометра — покажчика швидкості. Тремтяча стрілка перескочила з свого поділу на восьмий. Ще один рух ручкою — автоматичний механізм подавав до камер вибухів дедалі більші порції прототротилу. Нові й нові вибухи штовхали ракету вперед, перемагаючи силу земного тяжіння. Швидкість зростала. І ось стрілка повільно доповзла до цифри «11.000» — і спинилася на ній. Ще один рвучкий поштовх — і рука академіка Риндіна швидким рухом повернула регулятор назад, до вихідного стану. Від цього тіло Ркндіна втиснулося в протилежний бік крісла. Ліва рука відштовхнула центральний важіль — і Микола Петрович відчув, що він і сам немов відштовхується від важеля назад.

М’які до того подушки його крісла немов відразу розширилися, перетворилися на тугі пружини. Ці пружини раптом відштовхнули від себе Миколу Петровича вгору. Він ледве встиг схопитися обома руками за шкіряні петлі в передній стінці рубки. Але все його тіло, не зважаючи на це, вилетіло вгору, відштовхнуте подушками.

Риндін звис у повітрі в неприродній позі. Він тримався руками за петлі і дивився з подивом на свій пульт, що, здавалося, опинився над ним.

— А цікаво виходить! — вигукнув він нарешті.

Микола Петрович заздалегідь передбачав усі ці відчування: вони були пов’язані з утратою ваги. Цілком зрозуміло: адже низ у людини буває там, куди скерована вага. Якщо немає ваги, — низ завжди буде там, де ноги людини, інших показників нема. І все ж — дивно!

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи жодного руху і ні на що не спираючись. Ракета ніби спинилась і завмерла — жодної вібрації, жодного погойдування. Тиша і спокій.

Микола Петрович вперше весело всміхнувся. Пульт керування все так само висів над ним. Це було смішно. Однією рукою Риндін доторкнувся до сигнальної кнопки.

І враз пролунав дзвоник. А разом з тим і пульт гойднувся і відплив убік. Власне, це відплив убік сам Микола Петрович, але здавалося, що рушив пульт, а не Риндін.

Начальник експедиції подивився у вікна рубки. За ними була ніч — чорна глибока ніч, оксамитна ковдра якої була всипана блискучими іскрами сяючих зір. Космос! Всесвіт!..

Микола Петрович ще раз усміхнувся і голосно промовив:

— Можна вилізати з гамаків, товариші. Все гаразд. Ми — у міжпланетному просторі!

IV. ЖИТТЯ БЕЗ ВАГИ

Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому.

— Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче сказився, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору, та й застиг у такому стані…

— Зараз, зараз, я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.

Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, — петлі йшли вздовж усіх стін, — і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це дуже скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.

Підтягтись до дверей, Риндін випустив з рук петлю й зробив руками рух, дуже подібний до того, який робить плавець, відштовхуючись від води. Цього було досить. Микола Петрович повільно виплив на середину центральної каюти й спинився, легко погойдуючись у повітрі. Ноги його не спиралися ні на що, він немов лежав у густому в’язкому повітрі.

— А це навіть красиво, Миколо Петровичу, — озвався зацікавлений Гуро.

Він лежав іще в гамаку. Власне, здавалося, що гамак виштовхнув його з себе, неприродно вигнувшись угору і тримаючи велике тіло Гуро на своєму горбку. Микола Петрович, побачивши це, всміхнувся:

— Цілком зрозуміло. Так само й мене виштовхнуло крісло. Ну годі, випливайте сюди всі!

Першим спробував вилізти з гамака Гуро. Він щосили відштовхнувся від гамака, а гумові амортизатори в свою чергу відштовхнули його від себе. Гуро вилетів як куля. Він пролетів через усю каюту й гучно вдарився об