Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Ну, ловіть тепер її, Вадиме, бо інакше вона розтечеться по першій-ліпшій речі, — сміючись, сказав Риндін.

Сконфужений Сокіл кинувся навздогін за кулею з вина, але спіймати її було не легко. Від найменшого руху повітря куля відхилялася вбік. Сокіл летів за нею, перехоплюючись руками за поруччя й петлі, але куля, немов жива істота, змінювала напрям, відштовхувана повітрям.

— Ротом, ротом ловіть! — сміявся Гуро.

Сокіл, видимо, розгубився. Різким рухом руки він спробував спіймати кулю, забувши, що це — рідина. Йому пощастило зачепити її. І враз куля зникла. Червоне вино обліпило руку Сокола, швидко розтеклося по ній, по пальцях, під рукав. На сорочці в нього з’явилися червоні плями. Пальці були немов у червоній рукавичці — вино тонким шаром укрило їх.

Черга глузувати була тепер за Борисом Гуро, що він і зробив, не стримуючи веселого сміху. Навіть Риндін засміявся, коли розгублений Сокіл повернувся до стола, витираючи руку хусткою.

— Тепер переконалися, що з трубочкою краще? — спитав Риндін.

Сокіл мовчки нахилив голову. Так, з трубочкою було певніше і безпечніше.

Гуро відкрив бляшанку з консервами. Тут несподіванок не було. Кілька хвилин мандрівники їли мовчки. Нарешті Гуро, який весь час щось обмірковував, звернувся до Риндіна:

— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію, адже Місяць тяжіє до Землі… чому ж не тяжію я?..

— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це — космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета дедалі прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо, або, якщо хочете, падаємо у Всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.

— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.

— Якщо хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично, принаймні. Але теоретичне тяжіння існує і для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь посередині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.

— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно на старій Землі, хоч там і є вага.

Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг з кишені свою люльку, набив її тютюном. Узяв у рот, витяг сірники…

— Е, ні, — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше паління.

— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це перша сьогодні. Принаймні, в ракеті.

Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано поглянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.

— Та що це, зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.

— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширюється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…

— …нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! — закінчив Сокіл.

— Так що ж мені треба робити? — розгублено запитав Гуро.

З таким дивним явищем уславленому мандрівникові доводилось зустрічатися вперше.

— Я думаю, треба легенько обмахувати полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.

— На жаль, у мене всього тільки дві руки.

— Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.

Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько обмахував його рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.

Пахучий дим звис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл, дихнувши диму з люльки, закашлявся. Гуро дивився на нього з усмішкою. Нарешті Сокіл навіть чхнув.

— Будьте здорові, Вадиме, — почав був Гуро — і спинився: від протилежної стіни каюти долинула, як здалося Гурові, луна.

Гуро здивовано поглянув на товаришів:

— Такі акустичні ефекти теж наслідок утрати ваги? Звідки така гучна луна?

Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луну не можна було пояснити нічим!

Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Гуро притулив палець до рота — і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.

У тій стіні виднілася висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають по американських конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Обачний Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері в воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.

Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за