Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— Дивись! Дивись! Пливе!
Гуро опустив бінокль: якийсь захоплений юнак, та й годі. З породи тих ентузіастів, що не спали всі ці ночі, мріючи про майбутній старт ракетного корабля. Скільки їх таких у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише закохані листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, кожен вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції й поради… Молодь, молодь!
Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілось ще про щось запитати Миколу Петровича. Але академік не відривав очей від ракети, уважно спостерігаючи кожен її рух. І чоловік перевів погляд на Гуро:
— Пробачте, кажуть, що там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… гм, мені дуже цікаво було б довідатись, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, яких ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою кудись у небо.
— На Венері? — переклав люльку в другий куток рота Гуро. — Можу, можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичним гвинтівкам. Отже і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…
Він недвозначно всміхнувся і поклав руку на поруччя. Його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Його співбесідник з цікавістю й пошаною поглянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знов на руку. Мисливець додав:
— Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму й бронебійні. Взагалі, я думаю, як-небудь упораємося…
Розкотисте «ура» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали в воду. Погойдавшись трохи, супермагнієвий корабель спокійно застиг на воді.
— Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше й не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до інших. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?
В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка. Сокіл за своєю давньою звичкою потер собі ліве вухо:
— Ні, Миколо Петровичу.
— А що ж тоді?
— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.
— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, ця старенька Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і вмирай, замість летіти кудись там… Я спробував заперечувати, доводити, що ми ще маємо надію не тільки побачити знов усю цю красу, а навіть роздивлятися інші, небачені людством краєвиди. Та куди там! Як розсердився наш Вадим, як почав мене лаяти: і сухар я, і хто зна що…
Тепер Сокіл розсердився остаточно:
— І справді, Борис ніскільки не розуміється на красі, Миколо Петровичу. Такі тут краєвиди з цієї вишки, а йому байдужісінько. Суха людина! Звик бути суто практичним. Йому б тільки влучати кулями в живі істоти. Звісно, я нічого такого про вмирання на Землі й не думав говорити. То він вигадав. Тільки на такі дурниці він і здатний. Не розуміє, що коли Вже вигадувати, то треба принаймні вигадувати щось поетичне. Справді, сухар!
Риндін засміявся:
— Нічого, нічого, не сперечайтеся, друзі мої. Ви, Борисе, не чіпайте Вадима. Ми ще встигнемо захопити його чарівними картинами Всесвіту, дивними краєвидами на Венері. А ви, Вадиме, не лайте Бориса сухарем. Запевняю вас, дещо він відчуває дуже гостро, іноді захоплюючися красою…
— Де? Коли? — щиро здивувався Сокіл.
Навіть Гуро зацікавлено поглянув на Риндіна: що він хоче цим сказати?
Микола Петрович весело всміхнувся:
— Ну, наприклад, коли він, наш поетичний мисливець, розглядає чудесну нову гвинтівку або вивчає нову систему розривних куль. Ви знаєте, Вадиме, у нього тоді такий захоплений вигляд, так блищать очі, що, здається, ось-ось вірші почне писати. Тільки й заважає йому, що не вміє рими знаходити, слово честі!
Загальний сміх був йому відповіддю. Гуро, що шукав рими для вірша, ліричного вірша про нову систему розривних куль… Так, це дійсно важкенько було собі уявити.
— Проте, — продовжував Микола Петрович, — хто знає, в кому раніше прокинеться поет, коли ми опинимося в міжпланетному просторі. Відкладімо поки що ці сперечання, друзі мої. Пішли! Треба востаннє все перевірити.
Вони вже спускалися східцями, коли чоловік з фотоапаратом вирішив запитати дещо.
— Пробачте, Миколо Петровичу, я от ніяк не розумію, як саме ваша ракета відірветься від землі. Крил у неї немає… як?
Вадим подивився на Гуро: той підморгнув йому — ну чого, мовляв, чекати від недосвідченої людини? Але Микола Петрович обняв фоторепортера за стан і терпляче заговорив:
— Навіщо нашому кораблеві крила? Адже це не літак. Ви, мабуть, забули про скеровану дію наших ракетних двигунів. Ми відштовхнемося від води так само, як могли відштовхнутися від землі або від повітря. Вірніше, ми відштовхнемо самих себе. Спочатку попливемо по воді, як глісер підстрибнемо над водою, потім полетимо в повітрі по геометричній дотичній лінії, потроху віддаляючись від Землі. А потім… потім переженемо Землю в її рухові навколо осі — і все!
Бачачи, що співбесідник все ще не зрозумів як слід, Риндін додав:
— Про мету нашої подорожі, ви знаєте, я сьогодні доповідатиму цілому світові. А завтра… завтра ви ж прийдете сюди зафіксувати своїм апаратом наш старт. От і побачите все на власні очі. Ну, бувайте, я поспішаю.
І він, поплескавши співбесідника по плечу і всміхнувшись іще раз майбутнім своїм супутникам — Соколові й Гуро, — швидко збіг східцями на майдан, де вже нетерпляче сигналила машина, яка чекала на нього.
Вітальні вигуки міцною хвилею прокотились по лавах людей, що стояли на березі. Мабуть, тут не було жодної
