Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
«Я міг би так вчинити,— подумав він,— якби там не швендяли ці кляті чорношкірі раби. Якби вищі за мене побачили це, я стерпів би їхню зневагу. Врешті-решт, вони зневажають і принижують мене щодня. Але дозволити, щоб це побачили нижчі за мене, відчути їхнє презирство... От, наприклад, цей китайоза, який крутить педалі попереду. Якби я не взяв таксі, якби він побачив, що я йду на ділову зустріч пішки...»
Провина за все це лежала на німцях. Вони мали схильність відкушувати більше, ніж могли проковтнути. Зрештою, вони заледве спромоглися виграти війну і одразу ж кинулися підкоряти Сонячну систему, а вдома видавали закони, які... Ну, принаймні задум був хорошим. І хай там як, з євреями, циганами та дослідниками Біблії[18] вони впоралися успішно. А слов'ян відтіснили на добрих дві тисячі років назад, до їхньої прабатьківщини в Центральній Азії. Викинули усіх до одного з Європи, від чого всі зітхнули з полегшенням. Нехай знову їздять на яках і полюють із луком та стрілами. А товсті глянцеві журнали, що друкувалися в Мюнхені і розповсюджувалися по всіх бібліотеках та газетних кіосках... Кожен мав змогу роздивитися великі кольорові фото на всю сторінку: арійські поселенці, біляві й блакитноокі, старанно орють землю і збирають врожаї у безкрайому зерносховищі світу — в Україні. Ці чолов'яги явно мали щасливий вигляд. Їхні ферми та будиночки були охайними. Відійшли у минуле фотографії з п'яними нетямущими поляками, які ниділи на тлі напіврозвалених хат або чубилися за кілька гнилих ріп на ринку. На фото їх уже не побачиш, як і розбитих незаасфальтованих доріг, що у сезон дощів перетворювалися на кашу, в якій застрягали вози.
Але ж Африка... Там вони надто захопилися, і це, звісно, не могло не справити враження, але розумніше було б трохи з цим почекати, наприклад, до завершення проекту «Селянський край». Саме там нацисти виявили свій геній і їхнє художнє чуття по-справжньому розкрилося. Осушити Середземне море, перетворивши його басейн на орні землі за допомогою атомної енергії — оце сміливе звершення! Це одразу поставило на місце скалозубів, наприклад, деяких глузливих торговців з Монтґомері-стрит. Та й в Африці, між іншим, все майже вдалося... Але у таких проектах слово «майже» не віщувало нічого доброго. Відомий полум'яний памфлет Розенберґа вийшов у 1958 році, і отам воно вперше пролунало: «Що ж до Остаточного Вирішення африканського питання, ми майже досягнули поставлених цілей. Однак, на жаль...»
Урешті, знадобилося два століття для того, щоб позбутися американських аборигенів, а Німеччина майже повністю впоралася з Африкою усього за п'ятнадцять років. Отже, для критиканства просто не було підстав. Чілден, до речі, нещодавно сперечався про це, обідаючи з деким із цих торговців. Вони явно очікували на диво, так ніби нацисти могли миттю змінити світ за допомогою магії. Ні, все вирішували наука та технології, а ще ота славнозвісна здібність до важкої праці. Німці працювали з невпинною наполегливістю, і коли вони вже брались за якусь справу, то виконували її бездоганно.
До того ж польоти на Марс відволікли увагу світу від проблем в Африці. А отже, все зводилося до того, що Чілден казав своїм колегам-власникам магазинів: те, що мають нацисти, і чого бракує нам,— це шляхетність. Можна захоплюватися їхньою любов'ю до праці та продуктивністю, але по-справжньому нас вражає мрія. Польоти спочатку на Місяць, потім на Марс — хіба це не найдавніше прагнення людства, не найзаповітніша наша надія на славу? «А з іншого боку — японці, їх я доволі добре знаю, врешті-решт веду з ними справи кожного дня. Вони — мусимо це визнати — азіати. Жовта раса. Ми, білі, повинні їм вклонятися, бо у них влада. Але спостерігаючи за Німеччиною, ми бачимо, на що здатна біла людина, коли перемагає. І це зовсім інша справа».
— Сер, під'їжджаємо до «Ніппон-таймс»,— сказав китайоза.
Груди в нього важко здіймалися — він сповільнився, бо таксі дерлося вгору схилом.
Чілден намагався уявити собі клієнта містера Таґомі. Ясно, що це дуже важлива персона — про це свідчив тон містера Таґомі під час телефонної розмови, його величезна схвильованість. Чілдену пригадався один із його власних найважливіших клієнтів чи, радше, покупців — чоловік, який багато зробив для того, щоб створити Чілдену репутацію серед посадової еліти — мешканців вілл навколо затоки.
Чотири роки тому Чілден не працював із рідкісними та цінними предметами, як зараз, а був власником невеличкої напівтемної букіністичної крамнички на Ґірі-стрит. По сусідству розташовувались пральні і магазини, що продавали вживані меблі чи побутову техніку. Цей район мав погану репутацію. Попри зусилля поліції Сан-Франциско і навіть кемпейтай — їхніх японських керівників,— вночі траплялися озброєні пограбування, а часом — зґвалтування. Коли закінчувався робочий день, на вікна всіх крамниць опускалися металеві ґратки, щоб запобігти насильницькому проникненню. І от у такий район завітав колишній японський військовий, майор Іто Гумо. Цей високий, стрункий чоловік із сивим волоссям, який ходив і стояв з прямою, немов закляклою, спиною, вперше наштовхнув Чілдена на думку про те, в якому напрямку можна рухатися з тим типом товару, що він продавав.
— Я колекціонер,— пояснив Гумо.
Він мало не увесь день переглядав стоси старих журналів у крамниці. Своїм м'яким голосом він пояснив щось таке, чого Чілден тоді не міг до пуття зрозуміти: для багатьох заможних освічених японців зразки колишньої американської масової культури становили такий самий інтерес, як і більш звичні предмети старовини. Майор і сам не знав, чому воно так. Сам він особливо пристрасно збирав старі журнали, в яких йшлося про американські мідні ґудзики. А також самі ґудзики. Це було щось на кшталт колекціонування монет або марок. Жодних раціональних пояснень цьому не існувало. І заможні колекціонери добре платили за такі речі.
— Наведу приклад. Ви щось знаєте про картки «Жахіття війни»? — запитав майор, жадібно позираючи на Чілдена.
Той, напруживши пам'ять, нарешті пригадав. За часів його дитинства ці картки продавалися разом із жуйкою. По центу за штуку. Там була ціла серія, і на кожній картці було зображено якесь жахіття.
— Мій добрий друг збирає «Жахіття війни»,— говорив далі майор.— Тепер у нього майже повна колекція, не вистачає лише «Потоплення „Паная“[19]». Він пропонує солідну
