Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
Тихоокеанія уже багато років намагалася отримати від Райху допомогу у галузі синтетичного виробництва. Однак німецькі хімічні гіганти, зокрема «І.Г. Фарбен», не ділилися своїми патентами, досягнувши, по суті, світової монополії у виробництві пластмас, особливо поліестерів. У такий спосіб Райх утримував перевагу над Тихоокеанією у торгівлі, а у сфері технологій вирвався щонайменше на десять років уперед. Космічні ракети, які запускалися з Festung Europa, легкі, побудовані здебільшого із термостійкої пластмаси, були такими міцними, що могли витримати навіть зіткнення з великим метеоритом. Тихоокеанія не мала нічого подібного. Вона й далі використовувала природні матеріали, як-от деревина, і, звичайно ж, всюдисущі металеві сплави. Містера Таґомі дратувала сама думка про це. На промислових виставках він бачив деякі німецькі досягнення, зокрема автомобіль, побудований повністю із синтетичних сплавів, D.S.S. — Der Schnelle Spuk[17]. У валюті ТША він коштував близько шестисот доларів.
Але оте приховане запитання (він би ніколи не відкрив його пінокам, які швендяли офісами торгового представництва) стосувалося особливого статусу містера Бейнса — на це натякала зашифрована телеграма з Токіо. По-перше, Таґомі рідко отримував шифровані повідомлення — вони зазвичай використовувалися для справ, пов'язаних із безпекою, а не з торгівлею. Крім того, шифр був метафоричним, заснованим на поетичних алюзіях, до яких вдавалися, щоб збити з пантелику нишпорок з Райху — звичайний код, хоч би який складний, вони б все одно розгадали. Отже, очевидно, що токійські урядовці хотіли приховати зміст повідомлення саме від Райху, а не від напівлояльних угруповань на Рідних Островах. Ключові слова «знежирене молоко в його раціоні» відсилали до «Фартуха», похмурої пісні, в якій була викладена ця ідея: «Фальшоване чи справжнє перед нами? Он молоко знежирене прикинулось вершками». «І цзін», коли містер Таґомі звернувся до неї, підтвердила його здогад:
Прийде сильний чоловік. Щоправда, він не відповідає своєму середовищу, оскільки занадто різкий і мало зважає на формальності. Проте, завдяки своєму чесному характеру, він отримує відповідь...
Здогадка містера Таґомі полягала в тому, що містер Бейнс — не той, за кого себе видає, і що справжня мета його приїзду у Сан-Франциско — не підписання угоди про нові форми для лиття. Іншими словами, містер Бейнс — шпигун.
Однак містер Таґомі й гадки не мав, що він за шпигун, на кого працює і яка його мета.
О тринадцятій сорок Роберт Чілден з великою неохотою замкнув двері «Американських художніх ремесел». Він виставив свої важезні сумки на тротуар, підкликав велотаксі і наказав китайозі відвезти його до будівлі «Ніппон-таймс».
Китайоза із виснаженим обличчям, згорблений та вкритий потом, хапаючи ротом повітря прошварґотів, що йому все ясно, і почав складати сумки містера Чілдена у таксі. Потім, влаштувавши самого містера Чілдена на вкритому килимком сидінні, китайоза ввімкнув лічильник, заліз на своє місце і почав крутити педалі, прокладаючи шлях між автомобілями та автобусами по Монтґомері-стрит.
Увесь день Чілден витратив на пошуки речі, яку можна було б запропонувати містеру Таґомі, і тепер, проносячись повз будівлі, відчував непереборну гіркоту й тривогу. Але разом із тим — радість перемоги. Завдяки своєму особливому вмінню, здатному діяти осібно від нього самого, він знайшов саме те, що потрібно. Містера Таґомі це мало б заспокоїти, а його клієнта, хоч би ким він був, сповнити захватом. «Я завжди задовольняю бажання своїх клієнтів»,— подумав Чілден.
Якимось дивом він зумів роздобути примірник першого номеру першого тому коміксів «Тіп-топ» у майже ідеальному стані. Цей артефакт тридцятих років, один із найперших коміксів, посідав особливе місце серед американських старожитностей. Колекціонери невпинно полювали на нього. Звісно, він прихопив із собою ще й інші речі, які планував показати спочатку, поступово підводячи до книжки коміксів, яка лежала у самому центрі найбільшої сумки, надійно запакована у шкіряну теку й китайський шовковий папір.
У велотаксі надривалося радіо, перекрикуючи радіо інших таксі, автомобілів та автобусів. Чілден не чув — він уже призвичаївся. Не зважав він і на величезні неонові рекламні оголошення, якими було спотворено фасади чи не всіх високих будівель. Врешті, він мав власну неонову вивіску — вночі вона блимала у такт з усіма іншими в місті. А як іще заявити про себе? Потрібно тверезо мислити.
Врешті-решт, гомін радіо, вуличний шум, рекламні вивіски та люди заколисали його, присипляючи внутрішні тривоги. І приємно було відчувати, як тебе везе інша людина, як напруження м'язів китайози трансформується у ритмічну вібрацію. «Такий собі розслаблюючий механізм»,— подумав Чілден. Коли не тобі доводиться докладати зусилля заради інших, а навпаки. І коли ти — хоча б ненадовго — зайняв вище місце.
Відчувши провину, він змусив себе прокинутись. Надто багато потрібно обдумати, немає часу на обідню дрімоту. Чи він одягнений належно для відвідин будівлі «Ніппон-таймс»? А що як йому стане погано у швидкісному ліфті? Але з собою він мав пігулки від нудоти німецького виробництва. Всілякі правила поведінки — це він знав. До кого звертатися ввічливо, до кого — різко. Не церемонитися із портьє, ліфтером, адміністратором, будь-яким представником обслуги. Звичайно ж, кланятися всім японцям, навіть якщо тільки те й доведеться робити, що кланятися. А от піноки — сіра зона. Кланятися, але дивитися крізь них, ніби їх не існує. Отже, він продумав усі можливі ситуації? А як бути з іноземними відвідувачами? До Торгового представництва часто заходили німці, а також нейтральні.
А ще ж можна було зустріти й рабів...
Німецькі та південні судна постійно заходили в порт Сан-Франциско, і чорним інколи дозволяли ненадовго зійти на берег. По дві особи, не більше. І лише до настання темряви. Навіть за тихоокеанськими законами вони мали дотримуватися комендантської години. А ще ж були раби, які розвантажували кораблі в доках. Вони постійно жили на березі у халупах біля причалів, просто над водою. У Торговому представництві їх бути не могло, але якщо, наприклад, зараз проходять якісь розвантажувальні роботи... Чи йому самому нести сумки в офіс містера Таґомі? Звісно ж, ні. Необхідно буде знайти раба, навіть якщо б довелося чекати годину. Навіть якщо він спізниться на зустріч. Чілден просто не міг допустити, щоб якийсь раб побачив, як він щось несе сам, — щодо цього він мав проявити особливу пильність. Така помилка могла дорого коштувати. Він би назавжди втратив своє місце для тих, хто б це побачив.
Чілден подумав, що цілком міг би
