Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

— Я швед,— відповів Бейнс.

— Ви сіли в аеропорту «Темпельгоф».

— Так, я був у Німеччині. У справах доводиться відвідувати різні країни.

Молодий німець явно не міг повірити, що хтось у сучасному світі, а особливо бізнесмен міжнародного класу, який літав — міг собі дозволити польоти — на найновішій ракеті «Люфтганза», не хоче або не може говорити німецькою. Він запитав у Бейнса:

— У якій галузі ви працюєте, mein Herr?[23]

— Пластик. Поліестери. Резини. Штучні матеріали для промислового використання. Розумієте? Не товари широкого вжитку.

— У Швеції розвинене виробництво пластику?

Недовіра.

— Так, і то дуже добре. Якщо дозволите записати ваше ім'я, вам надішлють брошуру нашої фірми.

Містер Бейнс наготував записник і ручку.

— Не турбуйтеся. З мене вам буде мало користі. Я не пов'язаний із комерцією, я художник. Не ображайтеся. Ви, можливо, бачили мої роботи, коли були на Континенті. Алекс Лотце.

Він замовк, чекаючи відповіді.

— Боюся, мене не цікавить сучасне мистецтво,— відповів містер Бейнс,— мені подобаються старі довоєнні кубісти та абстракціоністи. Я люблю, коли картина щось означає, а не просто зображує ідеал.

Він відвернувся.

— Але в цьому і полягає місія мистецтва — підносити людську духовність над чуттєвістю. Ваше абстрактне мистецтво репрезентує період духовного занепаду і хаосу, які стали наслідком розпаду суспільства, прогнилої плутократії. Цей декаданс у мистецтві заохочували євреї та капіталісти-мільйонери, вся ця інтернаціональна кліка. Ті часи лишилися в минулому. Мистецтво повинно рухатися далі, воно не може застигнути на місці.

Бейнс кивнув, дивлячись в ілюмінатор.

— Ви уже бували в Тихоокеанії? — запитав Лотце.

— Декілька разів.

— А я не бував. У Сан-Франциско проходить виставка моїх робіт, організована департаментом доктора Геббельса у співпраці з японським урядом. Культурний обмін, щоб сприяти порозумінню й дружнім стосункам. Ми повинні зменшити напругу між Сходом і Заходом, чи не так? Нам потрібно більше спілкуватися, і мистецтво може допомогти в цьому.

Бейнс кивнув. Унизу, за вогненним колом, яке лишала по собі ракета, тепер можна було розгледіти місто Сан-Франциско та затоку.

— А де у Сан-Франциско можна поїсти? — продовжував Лотце.— У мене номер у готелі «Палас», але, наскільки я розумію, добра їжа у міжнародній частині міста, наприклад, у Чайнатауні.

— Так,— відповів Бейнс.

— А ціни у Сан-Франциско високі? Я у цій подорожі мало що можу собі дозволити. Міністерство дуже економить,— засміявся Лотце.

— Залежить від обмінного курсу, який ви знайдете. Думаю, у вас із собою чеки Райхсбанку. Раджу вам обміняти їх у Банку Токіо на Самсон-стрит.

— Danke sehr[24],— відповів Лотце,— а то я поміняв би у готелі.

Ракета от-от мала приземлитися. Бейнс уже розрізняв аеродром, ангари, місця для паркування, автобан, який тягнувся із міста, будинки... «Чудовий краєвид,— подумав він.— Гори, вода та клапті туману, що напливають від мосту „Голден Ґейт“».

— А що це за величезна споруда внизу? — запитав Лотце.— Вона незавершена, з одного боку відкрита. Це космодром? Я думав, у японців немає космічних кораблів.

Усміхаючись, Бейнс відповів:

— Це стадіон «Каліфорнійський золотий мак». Для гри в бейсбол.

Лотце засміявся.

— Так, вони люблять бейсбол. Просто неймовірно! Вони почали працювати над цією величезною спорудою, призначеною для дозвілля, для безглуздого спорту, який просто марнує час...

— Її завершено,— перебив його Бейнс,— це її остаточна форма. Споруда відкрита з одного боку. Новий архітектурний проект. Вони дуже ним пишаються.

Лотце поглянув униз.

— Схоже, її проектував єврей,— зауважив він.

Бейнс довго дивився на свого співрозмовника. На мить він ясно побачив у свідомості німця якесь відхилення, якусь ознаку психічної хвороби. Чи Лотце справді мав на увазі те, що сказав? Чи були його слова спонтанним спостереженням?

— Сподіваюся, ми ще побачимося у Сан-Франциско,— сказав Лотце, коли ракета приземлилася,— я почуватимуся некомфортно, якщо не матиму співвітчизника, з яким можна поговорити.

— Я не ваш співвітчизник.

— Так, це правда. Але расово ми доволі близькі. По суті, однакові.

Лотце заворушився, готуючись розстебнути складну систему пасків безпеки.

«Чи я й справді расово споріднений з ним? — подумав Бейнс.— І ми такі близькі родичі, що у найважливішому нас, по суті, ніщо не відрізняє? Тоді я теж ношу в собі це психічне відхилення. Ми живемо у божевільному світі. При владі шаленці. Як давно ми вже так живемо? Як давно існуємо, знаючи, що це так? І чи багато з нас і справді це розуміють? Точно не Лотце. Мабуть, якщо ти усвідомлюєш своє божевілля, то ти не божевільний. Або принаймні перебуваєш на шляху до одужання. До пробудження. Гадаю, мало хто це усвідомлює. Поодинокі люди тут і там. Але основна маса людей... що вони думають про це? Усі ці сотні тисяч людей, що живуть тут, у місті. Чи їм здається, що вони перебувають у нормальному світі? А чи вони здогадуються, починають усвідомлювати правду?..»

«Але що таке ненормальність? — думав він далі.— Юридичне визначення. Що я хочу сказати? Я відчуваю це, розпізнаю його, але що воно насправді?»

«Це їхні дії, те, чим вони є,— подумав він.— Їхнє несвідоме. Брак знання про інших. Вони погано розуміють, що вони чинять з іншими, які руйнування принесли і продовжують нести. Але ні, не так. Я не знаю. Лише відчуваю це інтуїтивно. Але... Вони навмисно жорстокі? Це воно? Ні. Господи, я не можу вловити, не можу дійти ясності. Вони хочуть бачити лише частину реальності? Так. Але це ще не все. Йдеться про їхні плани. Так, їхні плани. Підкорення інших планет. Щось несамовите й хворобливе, як їхнє завоювання Африки, а перед тим Європи та Азії.

Перспектива, з якої вони дивляться. Вона космічна. Замість окремої людини чи дитини вони бачать абстракцію: расу, землю. Volk Land. Blut. Ehre[25]. Не людей честі, а просто Ehre, честь. Для них абстракція реальна, а реальність невидима. Die Güte[26], доброту, але не добрих людей, не цю конкретну добру людину. Так вони сприймають час та простір. Вони прозирають крізь теперішнє і бачать велику глибоку чорноту, що лежить за ним, незмінність. А це фатально для життя. Бо життя врешті-решт не стане. Колись у Всесвіті були тільки частки пилу, гарячі водневі гази, і так буде знову. Це лише мить, ein Augenblick[27]. Процеси у космосі пришвидшуються, розчавлюючи життя, зводячи його знову до граніту й метану. Оберт колеса — і не стане