Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

— Одна пролітала надвечір,— сказав нарешті кухар.

— Вона летіла не в Денвер, а на захід, на Узбережжя,— відповіла Джуліана.

Двоє далекобійників повільно всілися на свої місця.

— Завжди забуваю, що вони тут трохи жовтуваті,— пробурмотів старший.

— Японоси не вбивали євреїв під час війни або й опісля,— сказав кухар.— Японоси не будували печей.

— А дарма,— відповів старший водій. Але, взявши чашку з кавою, повернувся до своєї вечері.

«Жовтуваті,— подумала Джуліана.— Так, гадаю, це правда. Ми тут любимо японців».

— Де зупинитеся? — запитала вона молодшого водія, Джо.— Цієї ночі?

— Не знаю. Я щойно з вантажівки вийшов — і одразу сюди. Не подобається мені увесь цей штат. Може, у вантажівці й спатиму.

— Мотель «Медова бджола» непоганий,— сказав кухар.

— Гаразд,— відповів молодий водій,— мабуть, там і зупинюся. Якщо вони нічого не матимуть проти того, що я італієць.

Він говорив із явним акцентом, хоча й намагався приховати його.

Спостерігаючи за ним, Джуліана подумала: «Це через ідеалізм він такий злостивий. Занадто високі вимоги до життя. Завжди невпинно рине вперед, роздратований, і не знаходить собі місця. Я сама така. Не змогла залишитися на Західному Узбережжі, і настане час, коли й тут мені стане нестерпно. Хіба не такими були переселенці давніх часів? Але тепер прикордоння пролягає не тут, а на інших планетах.

Ми з ним могли б записатися колоністами на одну з тих ракет. Але німці б відмовили йому через колір шкіри, а мені — через моє темне волосся. Ті бліді худющі нордичні феї СС у тренувальних замках Баварії... У цього хлопця — Джо, чи як там його,— навіть вираз обличчя неправильний. Потрібен холодний, але водночас сповнений запалу вигляд, наче він ні у що не вірить, але водночас сповнений абсолютної віри. Так, вони такі. Не ідеалісти, як ми з Джо. А циніки з безмежною вірою. Це якийсь дефект мозку. Як лоботомія — каліцтво, якого завдають німецькі психіатри. Жалюгідна заміна психотерапії».

«Їхня проблема полягає у сексі,— вирішила вона.— Вони змішали його з брудом тоді, у тридцятих, а потім стало ще гірше. Гітлер розпочав це зі своєю... Ким вона йому була? Сестрою? Тіткою? Племінницею? А в родині вже й до того був інцест. Батько і матір були двоюрідними братом та сестрою. Усі вони кровозмішники, які повертаються до первородного гріха, жадаючи своїх матерів. Ось чому у них, цих ельфів з верхівки СС, такі порожні херувимські усмішки, така білява дитинна невинність — вони бережуть себе для Мами. Або одне для одного.

А хто для них Мама? — замислилася Джуліана.— Вождь, гер Борман, який нібито зараз при смерті? Чи Хворий?

Старий Адольф, якого начебто тримають десь у санаторії, де він, напівпаралізований маразматик, доживає свої дні. Мозок вражений сифілісом, який він підхопив, ще коли був волоцюгою у Відні... Довге чорне пальто, брудна білизна, дешеві мотелі».

Очевидно, це була саркастична помста Господа, як у якомусь німому фільмі. Цю страшну людину вбивав її власний бруд, пошесть, що є відплатою за людські гріхи.

Найжахливішим було те, що сучасна Німецька імперія — творіння цього мозку. Спочатку політична партія, потім нація, потім половина світу. І нацисти самі встановили діагноз, ідентифікували її — цей шарлатан, лікар Гітлера, цей доктор Морелль, який напихав його патентованими ліками, що називалися «Антигазові пігулки Доктора Кьостера», взагалі-то був спеціалістом з венеричних захворювань. Увесь світ знав про це, а все ж белькотіння Вождя вважали священним, Святим Письмом. І ці погляди встигли отруїти весь цивілізований світ. Біляві сліпі королеви-нацистки, мов шкідливі спори, розповзалися з Землі на інші планети, сіючи заразу.

Ось як карається інцест: безумством, сліпотою та смертю.

Брр. Вона отямилася.

— Чарлі,— гукнула вона до кухаря,— як там моє замовлення?

Вона почувалася абсолютно самотньою. Підвелася, підійшла до стійки і сіла біла каси. Ніхто не звертав на неї уваги, окрім молодого водія-італійця. Він не відводив від неї своїх темних очей. Його звали Джо. «А прізвище?»

Опинившись ближче, вона побачила, що він не такий юний, як їй спершу здалося. Важко було сказати напевно: його похмурий вигляд не дозволяв зосередитись. Він постійно підносив руку до волосся, пригладжуючи його гачкуватими неслухняними пальцями. «Цей чоловік якийсь незвичний,— подумала вона,— він дихає... смертю». Це її засмучувало і водночас приваблювало до нього. Старший далекобійних схилив голову і щось прошепотів молодшому. А потім вони обоє уважно подивилися на неї, і в їхніх поглядах було щось більше, ніж просте чоловіче зацікавлення.

— Міс,— звернувся до неї старший. Тепер обоє чоловіків помітно напружилися.— Знаєте, що це таке?

Він показав їй пласку білу коробочку.

— Так,— відповіла Джуліана,— нейлонові панчохи. Із синтетичного волокна, яке виготовляє лише великий картель у Нью-Йорку, «І. Г. Фарбен». Їх дуже важко дістати, і вони дуже дорогі.

— Варто віддати належне німцям. Монополія — непогана річ.

Старший водій передав коробочку товаришу, а той ліктем підштовхнув її по стійці до Джуліани.

— Маєте машину? — запитав молодий італієць, сьорбаючи каву.

Із кухні вийшов Чарлі з її тарілкою.

— Могли б підкинути мене туди.

Він не відводив від неї свого важкого шаленого погляду, і це нервувало її дедалі більше, але водночас і щораз сильніше захоплювало.

— У цей мотель чи куди завгодно, де я міг би зупинитися на ніч. Можна ж?

— Так,— сказала вона,— у мене є машина. Старий студебеккер.

Кухар перевів погляд з неї на молодого далекобійника, а потім поставив перед нею тарілку.

«Achtung, meine Damen und Herren[21]»,— долинуло з гучномовця у кінці проходу. Містер Бейнс ворухнувся у своєму кріслі і розплющив очі. В ілюмінаторі справа він бачив коричневі та зелені барви землі, а далі, далеко внизу — блакить. Тихоокеанія. Він зрозумів, що ракета повільно і поступово знижується.

Спочатку німецькою, потім японською і нарешті англійською гучномовець пояснив, що не можна курити і відстібати ремені безпеки. Зниження триватиме вісім хвилин.

А потім запустилися ракети зворотної тяги, так раптово і гучно, з такою силою стрясаючи повітряним кораблем, що дехто з пасажирів перелякано зойкнув. Містер Бейнс усміхнувся, і пасажир, який сидів через прохід навпроти нього, молодий чоловік із коротко підстриженим білявим волоссям, також усміхнувся.

— Siefurchten dass[22],— почав він, але містер Бейнс одразу ж зупинив його, сказавши англійською:

— Даруйте, я не знаю німецької.

Молодий німець запитально поглянув на нього, і містер Бейнс повторив те саме німецькою.

— Не