Господиня - Стефані Маєр

Але цього разу мені чомусь стало смішно. Шлунок потягнувся до тієї маленької сирної палички, і я знову засміялася. Без сумніву, то вже були ознаки божевілля.

Не знаю, чим цей сміх образив Джареда, але він підвівся і зник. За деякий час я знову почула, як він їсть палички, але вже подалі він мене. Я визирнула з печери й побачила, що він сидить у темному кутку коридору, спиною до мене. Я швиденько сховала голову, боячись, що він от-от може обернутися й побачити — я за ним спостерігаю. Відтоді він майже постійно сидів у кінці коридору і лише вночі простягався навпроти моєї в’язниці.

Двічі на день, точніше, двічі на ніч, оскільки Джаред ніколи не виводив мене з камери в присутності інших, ми ходили до печери з річками. То була довгоочікувана мить, навіть попри мій страх, бо лише тоді я випростувалася з неприродної пози, до якої мене змушувала маленька печера. Щоразу, коли я поверталася в нору, було дедалі важче.

Тричі за тиждень, завжди коли ми спали, хтось приходив нас перевіряти.

Першого разу то був Кайл.

Мене розбудило те, що Джаред нагло скочив на ноги.

— Забирайся, — гукнув він, тримаючи напоготові рушницю.

— Я просто перевіряю, — сказав Кайл. Голос його був далеко, але звучав достатньо гучно і хрипко, аби я зрозуміла, що то він, а не брат. — Одного разу тебе тут може не виявитися. Або ти спатимеш занадто міцно.

У відповідь Джаред лише підкинув рушницю.

Я чула, як покотився Кайлів сміх — здоровань пішов геть.

Ще двічі я й не вгадала, хто то був. Може, знову Кайл, може, Іян, а може, якийсь незнайомець. Просто ще двічі я прокидалася від того, що Джаред зіскакував із постелі й наставляв дуло на незваного гостя. Без слів. Хто б там «просто не перевіряв», він не утруднював себе розмовами. Коли ж гість забирався геть, Джаред швидко засинав. А от я так швидко не могла втихомирити своє серце.

Четвертого разу сталося щось новеньке.

Я ще не зовсім заснула, коли Джаред прокинувся і швидко став навколішки. А тоді з рушницею в руках і лайкою на губах він звівся на ноги.

— Спокійно, — промовив голос віддалеки. — Я прийшов із миром.

— Хай що ти продаєш, я не купую, — гарикнув Джаред.

— Просто хочу побалакати, — голос наблизився. — Ти стирчиш тут під землею, пропускаєш важливі перемовини… Нам тебе бракує.

— Ще б пак, — промовив Джаред саркастично.

— Опусти зброю. Якби я хотів на тебе напасти, то цього разу взяв би з собою ще чотирьох хлопців.

Запала коротка тиша, а потім Джаред знову заговорив, з ноткою сарказму в голосі:

— Як там ся має твій братик?

Мені здалося, що Джаред насолоджується запитанням. Йому подобалося дражнити свого гостя. Джаред присів навпроти моєї печери й обіперся спиною об стіну — невимушено, але з рушницею напоготові.

Моя шия засвербіла, ніби здогадавшись, що руки, які її душили, зовсім поруч.

— Він і досі пригадує тобі свій ніс, — сказав Іян. — Та, власне, це не вперше він у нього зламаний. Я перекажу йому, як тобі шкода.

— Мені не шкода.

— Я знаю. Ще ніхто не шкодував, що набив Кайлові пику.

Вони обоє тихо засміялися; у тому сміхові було щось товариське, яке здавалося надзвичайно недоречним, якщо зважити на Джаредову рушницю, ніби між іншим націлену на Іяна. Та з іншого боку, останнє пристановище пов’язує міцніше за будь-які узи. Міцніше за кров.

Іян присів на матрац поруч із Джаредом. Я бачила його в профіль — чорний силует у синюватому світлі. У нього був бездоганний ніс — прямий, орлиний, — такі носи я бачила на зображеннях відомих скульптур. Що це могло значити: те, що він подобається людям більше за свого брата, і саме тому його ніс не поламаний? Чи те, що він вправніше ухиляється?

— То чого ти хочеш, Іяне? Уже ж не перепросити за Кайла, гадаю.

— Джеб тобі розповів?

— Що саме?

— Пошуки припинили. Навіть шукачі.

Джаред нічого не відповів, проте я відчула, як повітря навколо нього несподівано наелектризувалося.

— Ми дуже пильно за ними стежили, аби нічого не проґавити, проте вони ні разу не здалися аж занадто занепокоєними. Пошук не відхилявся від зони, де ми залишили автомобіль, і кілька днів вони радше шукали тіло, аніж виживанця. Дві ночі тому, коли пошукова команда залишила по собі купу сміття і в їхній табір забрела зграя койотів, пошуки урвалися. Один із шукачів повернувся пізно вночі й наскочив на тварин. Койоти напали на нього і встигли відтягнути на добрі сто метрів у пустелю, перш ніж інші почули його зойки і помчали на допомогу. Всі шукачі, певна річ, мали при собі зброю. Вони легко сполохали койотів, і жертва відбулася легким переляком, проте цей випадок, здавалося, відповів на запитання, куди поділася наша гостя.

Мені стало цікаво, як людям вдалося шпигувати за шукачами і дізнатися так багато. Ця думка просто заполонила мене. Картина, що виникла у мене в голові, зовсім мені не подобалася: невидимі люди спостерігають за ненависними душами. Мені стало геть лячно.

— Після того шукачі згорнули табір і поїхали. Пошук припинили. Усі охочі повернулися додому. Її більше ніхто не