Господиня - Стефані Маєр
— Чому ти не дозволила їй померти? — запитав він. Йому довелося зробити зусилля, аби стримати ридання, що пробивалося в голосі. Чути це було тим важче, що то був не плач дитини, наляканої чимось незвіданим, а усвідомлений біль дорослого. Так важко було не простягнути руки і не погладити його по щоці! Мені хотілося пригорнути Джеймі, розвіяти його сум. Але я стиснула руки в кулаки і постаралася зосередитися на запитанні. Джеб метнув погляд на мої руки, а потім знову на обличчя.
— Не я приймала рішення, — пробурмотіла я. — Коли це сталося, я перебувала в кріоконтейнері далеко в космосі.
Джеймі знову здивовано моргнув. Такої відповіді він не очікував, і я бачила, як він бореться з новим почуттям. Я поглянула на Джеба — в його очах засвітилася цікавість.
Така сама цікавість, лише сторожка, перемогла й у Джеймі.
— Звідки ти прилетіла? — запитав він.
Несподівано для себе я усміхнулася на цей його мимовільний інтерес.
— Здалеку. З іншої планети.
— З якої?.. — почав був він, але його знагла перебили.
— Що за чортівня? — заричав Джаред, який, випірнувши з-за рогу в кінці тунелю, розлютовано завмер на одній нозі.— Що це таке, Джебе? Ми ж домовлялися…
Джеймі підскочив на ноги.
— Це не Джеб привів мене сюди. Але це повинен був зробити ти.
Джеб зітхнув і повільно підвівся з долівки. Рушниця, про яку він забув, покотилася з його колін додолу і завмерла за декілька дюймів від мене. Я перелякано сахнулася.
Але Джаред відреагував по-іншому. Він притьмом кинувся до мене, подолавши коридор за декілька кроків. Я зіщулилася біля стіни, затуливши обличчя руками. Визираючи з-під ліктя, я угледіла, як він підхопив рушницю з долівки.
— Хочете, щоб нас повбивали? — ледь не верещав він на Джеба, рушницею штовхаючи старого в груди.
— Заспокойся, Джареде, — мовив Джеб стомленим голосом, однією рукою забираючи рушницю. — Вона б не торкнулася цієї штуки, навіть якби просиділа наодинці з нею цілісіньку ніч. Невже ти не бачиш? — він навів дуло на мене, і я злякано скулилася. — Вона не шукачка, оця во.
— Замовкніть, Джебе, замовкніть!
— Не чіпляйся до нього, — закричав Джеймі.— Він не зробив нічого поганого.
— Ти! — гаркнув Джаред у відповідь, обертаючись до худорлявої розлюченої постаті.— Марш звідси, а то зараз як вріжу!
Джеймі стиснув кулаки, проте не рушив із місця.
Джаред також прибрав войовничу позу.
Я прикипіла до місця. Як вони можуть отак один на одного верещати? Вони ж родина! Узи, що їх пов’язують, сильніші за кревний зв’язок. Джаред не посміє скривдити Джеймі — він не зможе! Я хотіла втрутитися, але не знала як. Вони тільки дужче розлютяться.
Уперше Мелані була спокійніша за мене.
«Він не скривдить Джеймі,— упевнено думала вона. — Це неможливо».
Дивлячись, як вони схрестили погляди, наче вороги, я запанікувала.
«Нам не слід було сюди приходити. Дивись, які вони тепер нещасні!» — застогнала я.
— Не варто було приховувати це від мене, — промовив Джеймі крізь зуби. — І як ти міг її вдарити?..
Його кулак розтиснувся, і він махнув рукою на моє обличчя.
Джаред сплюнув на долівку.
— Це не Мелані. Мелані ніколи не повернеться, Джеймі.
— Це її обличчя, — не вгавав хлопчик. — І її шия. Невже оці синці тебе анітрохи не хвилюють?
Джаред опустив руки. Він заплющив очі й глибокого зітхнув.
— Джеймі, забирайся звідси і дай мені заспокоїтися, бо я тебе примушу. Я не жартую. Ще трохи, і я зірвуся, розумієш? Я на межі. Побалакаємо пізніше, — Джаред розплющив очі — вони були сповнені болю.
Джеймі подивився на нього, і гнів на його обличчі почав поволі танути.
— Вибач, — промовив він за мить. — Я піду… але не можу обіцяти, що не повернуся.
— Я не годен думати про це зараз. Іди. Будь ласка.
Джеймі знизав плечима. Кинувши на мене останній допитливий погляд, він рушив геть швидкими широкими кроками, які змусили мене знову побиватися за часом, який я проґавила.
Джаред подивився на Джеба.
— Ви теж, — сухо промовив він.
Джеб закотив очі.
— Мені здається, ти ще недостатньо охолов. Я наглядатиму за…
— Забирайтеся!
Джеб замислено насупився.
— Гаразд. Звісно, — і рушив геть.
— Джебе? — гукнув Джаред йому вслід.
— Га?
— Якби я попросив вас пристрелити її просто зараз, ви б це зробили?
Джеб не зупинився і навіть не озирнувся, але його слова прозвучали чітко.
— Довелося б. Я дотримуюся власних правил. Тому не проси, поки не будеш упевнений на всі сто.
