Господиня - Стефані Маєр
І зник у темряві.
Джаред стояв і дивився йому вслід. І перш ніж він обернув своє сердите обличчя до мене, я вже залізла у свій незручний притулок і заховалася там у найдальший куток.
Розділ 18Нудьга
Решту дня, за одним винятком, я провела у цілковитій тиші.
Тільки раз, за декілька годин, Джеб приніс для нас із Джаредом поїсти. Поставивши тацю при вході в мою маленьку печеру, він вибачливо усміхнувся.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Будь ласка, — відповів Джеб.
Джаред щось пробурчав, роздратований нашим коротким діалогом.
То був єдиний звук, який Джаред видав за весь день. Я була впевнена, що він ніде не пішов, хоча окрім його ледве вловимого дихання, більше нічого не підтверджувало мого припущення.
То був дуже довгий день — тоскний і нудний. Тіло раз у раз судомило. Я перепробувала всі можливі пози, але так і не знайшла такої, в якій могла б зручно випростатися. У попереку пульсував біль.
Ми з Мелані багато думали про Джеймі. Більше за все ми хвилювалися про те, що своїм приходом завдали йому болю і що мучимо його і зараз. Чи варто було дотримувати обіцянку такою ціною?
Час утратив значення. Зараз може бути ранок, а може бути й вечір: похована у надрах землі, я втратила лік часу. У нас із Мелані вичерпалися теми для розмови. Ми апатично перебирали спільні спогади, ніби перемикаючи канали в телевізорі й не дивлячись нічого конкретного. Одного разу я задрімала, проте через страшенний дискомфорт так і не змогла нормально заснути.
Коли нарешті з’явився Джеб, я мало не розцілувала його зморшкувате обличчя. Він нахилився до моєї камери, а щоки його розтягнулися в усмішці.
— Хочеш прогулятися? — запитав він.
Я радісно кивнула.
— Я поведу, — гаркнув Джаред. — Дай мені рушницю.
Я завагалася, незграбно скулившись біля виходу з нори, аж поки Джеб мені не кивнув.
— Іди, — підбадьорив він мене.
Похитуючись, я витягнула закам’янілі кінцівки з печери і взялася за Джебову протягнуту руку, аби віднайти рівновагу. Щось роздратовано буркнувши, Джаред відвернувся і так міцно вчепився в рушницю, що аж побіліли пальці. Мені неприємно було дивитися на зброю в його руках. Та і в Джебових також.
Джаред був не таким поблажливим до мене, як Джеб. Він ушкварив чорним тунелем уперед, і не подумавши, що я ледве плентаюся в хвості.
Було нелегко — Джаред ступав дуже тихо і не підтримував мене, тому мені довелося виставити одну руку вперед, а другою триматися за стіни, щоб ненароком не наскочити на скелю. Двічі я впала, перечепившись за гребені породи під ногами. Хоча Джаред і не допоміг мені підвестися, проте зачекав, поки я зведуся на ноги й рушу далі. Одного разу, коли я розігналася на прямій ділянці проходу, витягнутою рукою я торкнулася його спини і провела по плечах, перш ніж втямила, що то не стіна. Він відстрибнув і, смикнувшись під моїми пальцями, гнівно засичав.
— Вибач, — прошепотіла я, відчуваючи, як у темряві спалахнули мої щоки.
Джаред не відповів, але прискорив ходу, і наздоганяти його стало ще важче.
Я здивувалася, коли нарешті попереду з’явилося розсіяне світло. Невже ми пішли іншим маршрутом? Куди подівся сліпучий блиск великої печери? Світло було притлумленим, блідим і сріблястим. Але вузька тріщина, що правила за вхід, здавалася такою ж… Лише усередині велетенської гомінкої зали я зрозуміла, в чому справа.
У печері була ніч; світло, що м’яко падало згори, імітувало радше місяць, аніж сонце. Я скористалася тим, що мені не сліпить очі, аби роздивитися стелю і розгадати її секрет. Високо, дуже високо над головою сотні маленьких місяців лили розсіяне світло на далеку невиразну землю. Маленькі світила були хаотично розкидані — одні ближче, інші далі. Я похитала головою. Навіть роздивившись світло, я не розгадала його природи.
— Ходімо, — сердито скомандував Джаред — він був уже за декілька кроків попереду.
Здригнувшись, я поквапилася за ним і пожалкувала, що взагалі зупинялася, — було видно, що Джареду неприємно до мене звертатися.
Коли ми дісталися печери з двома річками, я навіть не сподівалася на ліхтарик. І не отримала його. Тут панувало те ж саме тьмяне освітлення, що й у великій печері, от тільки світил було менше — лише двадцять дивних мініатюрних місяців. Напустивши на себе суворості, Джаред втупився в стелю, а я тим часом невпевнено попрямувала до купальні з чорнильним басейном. Мені здалося, що якби я ненароком упала в киплячу підземну річку і зникла, то Джаред, напевно, побачив би у цьому благе втручання долі.
«А мені здається, що він би зажурився, — не погодилася зі мною Мелані, в той час як я, притискаючись до стіни, обережно проминала чорну купальню. — Якби ми упали».
«Сумніваюся. Можливо, йому б згадався біль першої втрати, але він був би щасливий, якби я зникла».
«Тому що він нічого про тебе не знає», — прошепотіла Мелані, а потім скулилася, ніби раптом відчула страшенну втому.
Від подиву я застигла. Схоже, Мелані щойно зробила мені комплімент.
— Ворушися! — гавкнув Джаред з іншої печери.