Господиня - Стефані Маєр

Джеб промовчав.

— Це Джаред так вирішив? — не вступався Джеймі.

Джеб зітхнув.

— Гаразд, тепер ти знаєш. Тобі полегшало? Ми лише хотіли…

— Захистити мене? — різко обірвав Джеймі.

Коли він став таким грубим? Невже це моя провина? Звісно, так і є.

У мене в голові заридала Мелані, та так гучно, що голоси Джеба і Джеймі було ледве чути.

— Гаразд, Джеймі. Тобі не потрібен захист. Чого ти хочеш?

Від такої швидкої капітуляції Джеймі розгубився. Його очі металися з Джеба на мене, поки він намагався сформулювати думку.

— Я… я хочу поговорити з нею… з істотою, — нарешті промовив він. Від невпевненості його голос звучав вище.

— Вона не дуже балакуча, — сказав Джеб, — але можеш спробувати, малий.

Джеб відчепив мої пальці від своєї руки. Звільнившись, він спиною прихилився до найближчої стіни і повільно опустився на долівку. Потім почав моститися, щоб усістися зручніше. Поклавши рушницю на коліна, він відкинув голову до стіни і заплющив очі. За декілька секунд здалося, що він спить.

Я стояла там, де мене залишив Джеб, і безрезультатно намагалася відвести погляд від обличчя Джеймі.

Через таку Джебову згідливість Джеймі знову розгубився. Широко розплющеними від подиву очима він спостерігав, як старий опускається на долівку, і від цього обличчя Джеймі здавалося зовсім наївним, дитячим. Та за кілька хвилин непорушної тиші Джеймі переключився з Джеба на мене. Його очі звузилися.

Від того, як він дивився на мене своїми темними зіницями — сердито, намагаючись здаватися хоробрим і дорослим, але водночас налякано і змучено, — Мелані заридала ще гучніше, а мої коліна затремтіли. Не бажаючи ризикувати, щоб не зомліти вдруге, я повільно підійшла до стіни напроти Джеба й опустилася додолу, обхопивши руками коліна, аби здаватися зовсім маленькою.

Джеймі несміливо на мене поглянув і зробив чотири кроки назустріч. Зупинившись просто переді мною, він зиркнув на Джеба, але той не ворухнувся і не розплющив очей. Джеймі опустився навколішки поруч зі мною, і несподівано його лице напружилося — такого дорослого виразу я ще на ньому не бачила. Погляд сумного чоловіка на обличчі маленького хлопчика розкраяв мені серце.

— Ти не Мелані,— тихо промовив він.

Не відповідати було набагато важче, тому що бажання говорити до нього йшло й від мене, не тільки від Мелані. Натомість після короткого вагання я похитала головою.

— Але ти в її тілі.

Ще одна пауза, і я кивнула.

— Що сталося з твоїм… з її обличчям?

Я знизала плечима. Я не бачила, що там із моїм обличчям, проте могла уявити.

— Хто це тебе так? — запитав Джеймі. Він несміливо торкнувся пальцем мого підборіддя. Я сиділа спокійно, не відчуваючи потреби відхилятися від його руки.

— Тітка Меґґі, Джаред та Іян, — перелічив Джеб монотонним голосом. Ми обоє аж підскочили.

Джеб не ворухнувся і не розплющив очей. Він здавався таким спокійним, ніби відповів на запитання Джеймі уві сні.

Джеймі трохи зачекав, а потім повернувся до мене з тим самим напруженим виразом.

— Ти не Мелані, але ти знаєш усі її спогади і думки, правда?

Я знову кивнула.

— Ти знаєш, хто я?

Я спробувала проковтнути слова, але вони самі зірвалися з моїх уст.

— Ти — Джеймі,— мій голос мимоволі приголубив його ім’я.

Хлопчик моргнув, злякавшись, що я заговорила. А потім, кивнувши, прошепотів:

— Так.

Ми разом подивилися на Джеба, що й далі сидів непорушно, а потім одне на одного.

— Ти пам’ятаєш, що сталося з Мелані? — запитав він.

Я здригнулася, але повільно кивнула.

— Я хочу знати, — прошепотів він.

Я похитала головою.

— Я хочу знати, — повторив Джеймі. Його губи тремтіли. — Я не дитина. Скажи мені.

— Це… неприємно, — видихнула я, не в змозі зупинитися. Було дуже важко відмовити хлопчикові.

Його прямі чорні брови зійшлися на переніссі, а потім стрибнули вгору понад широко розплющеними очима.

— Будь ласка, — прошепотів він.

Я глянула на Джеба — не могла позбутися враження, що той підглядає з-під вій.

Я беззвучно видихнула:

— Хтось побачив, як вона заходила в будівлю, призначену на злам. Це збурило підозри. Викликали шукачів.

На останньому слові хлопчик здригнувся.

— Шукачі пропонували Мелані здатися, але вона почала тікати. А коли її загнали в глухий кут, вона стрибнула у відкриту шахту ліфта.

Моє тіло стиснулося від спогаду про біль, а обличчя хлопчика під темною засмагою пополотніло.

— Але вона не померла? — прошепотів він.

— Ні. У нас дуже майстерні цілителі. Вони швидко вилікували Мелані. Потім утілили в неї мене. Бо сподівалися, що я зможу дізнатися, як їй вдалося так довго протриматися…

Я й