Господиня - Стефані Маєр

— «Винним», — шкулько пробурчав він. — Дозволив їй розчулити себе. Як Джеба, як Джеймі. Так не може тривати. Нерозумно залишати її в живих.

У мене по шкірі мурахи поповзли, але я постаралася не зважати. Якби я панікувала щоразу, коли Джаред надумає мене убити, то не мала б ні хвилини спокою. Я перевернулася на живіт, аби вигнути спину в інший бік. Джаред знову сполошився, а потім затих і, певно, досі снував свої думи, коли я нарешті поринула в сон.

Коли я прокинулася, Джаред сидів на матраці у полі мого зору, ліктями на колінах, спершись рукою на кулак.

У мене зовсім не було відчуття, що я поспала годину-другу, але водночас я була надто вимучена, аби намагатися заснути знову. Натомість мене непокоїв нещодавній Іянів візит, бо тепер, після його дивної реакції, Джаред старатиметься ще дужче ізолювати мене від світу. Краще б те почуття провини Іян тримав при собі. Якщо він знав, що здатний на такі відчуття, то навіщо душив мене, коли на те пішло? Мелані також розізлилася на Іяна і переживала через можливі наслідки його докорів сумління.

За декілька хвилин наші тривожні роздуми перебив вигук.

— Це я, — почувся голос Джеба. — Спокійно.

Джаред підняв рушницю.

— Ану, малий, давай, пристрель мене. Ну ж бо! — з кожним словом голос Джеба лунав дедалі ближче.

Джаред зітхнув і опустив рушницю.

— Будь ласка, йдіть звідси.

— Треба побалакати, — сказав Джеб і важко пирхнув, присівши на землю навпроти Джареда. — Гей, привіт! — гукнув він, киваючи до мене.

— Не люблю я цього, — пробурчав Джаред.

— Ага.

— Іян розповів мені про шукачів.

— Я знаю. Щойно з ним говорив.

— Чудово. Тоді чого вам треба?

— Не стільки мені, як усім. Наша комора уже майже спорожніла. Слід серйозно поповнити запаси.

— О-о, — вимовив Джаред; це було зовсім не те, що він приготувався почути. Після короткої паузи він сказав: — Нехай Кайл піде.

— Гаразд, — просто відповів Джеб, обіпершись об стіну в спробі підвестися.

Джаред зітхнув. Він знав, що його пропозиція — чистісінький блеф, і поступився, щойно Джеб на неї погодився.

— Ні, не Кайл. Він надто…

Джеб хихикнув.

— Мало не завів усіх нас у пастку, коли востаннє ходив сам, еге ж? У нього мізки зовсім не варять. Тоді Іян, може?

— У цього мізки варять, аж переварюють.

— Брандт?

— Він не годиться для довгих вилазок. За кілька тижнів починає панікувати. Хибить.

— Тоді скажи хто.

Секунди спливали, і я чула, як Джаред кілька разів робив глибокий вдих, ніби готовий дати Джебу відповідь, але потім видихав і нічого не казав.

— Іян і Кайл разом? — запитав Джеб. — Може, вони будуть один одного врівноважувати?

Джаред застогнав.

— Як останнього разу? Гаразд, гаразд, повинен піти я.

— Тобі це вдасться якнайкраще, — погодився Джеб. — Ти змінив наше існування, відколи до нас приєднався.

Ми з Мелані кивнули одна одній — жодну з нас це не здивувало.

«Джаред — просто диво. Поки Джаредове чуття нас охороняло, ми з Джеймі були як за кам’яною стіною. Ми б ніколи не спіймалися. Якби тоді в Чикаго на моєму місці був Джаред, усе минуло б добре».

Джаред смикнув плечем у моєму напрямку.

— А що з?..

— Я наглядатиму за нею, скільки зможу. Сподіваюся, ти прихопиш із собою Кайла — це значно полегшить завдання.

— Навіть якщо Кайла не буде і ви наглядатимете за нею, скільки зможете, цього не достатньо. Вона… довго не проживе.

Джеб знизав плечима.

— Я старатимусь. А що ще я можу зробити?

Джаред повільно покивував головою.

— Коли вирушаєш? — запитав його Джеб.

— Не знаю, — прошепотів Джаред.

Запанувало довге мовчання. За декілька хвилин Джеб почав насвистувати.

Нарешті Джаред зробив довгий видих — я навіть не здогадувалася, що він затамовував повітря.

— Піду сьогодні увечері,— повільно промовив він. У цих словах прозвучала покора, але водночас полегшення. Голос його злегка змінився — він трохи здав оборону. Ніби Джаред знову став тим, ким був до моєї появи. Скинувши зі своїх плечей одну відповідальність, він завдав на них іншу, цього разу приємнішу.

Він утомився захищати моє життя і вирішив: тепер усе в руках долі, а точніше, правосуддя натовпу. Я помру, та він, повернувшись, нікого не звинувачуватиме. Не горюватиме… Саме це я почула в тих трьох словах.

Знаю, люди полюбляють гіперболи і дали назву скорботі та смутку — розбите серце. Якось у спогадах Мелані сама так говорила. Але я завжди вважала цю фразу не більш як усталеною метафорою, що не має жодного стосунку до фізіології, як «блакитна кров», наприклад. Тому й не