Господиня - Стефані Маєр

Іян так і завмер, від подиву розширивши очі.

Джаредів голос змінився — став м’якшим, майже ніжним. Набагато небезпечнішим за крик.

— Чому ти не захотіла їй розповідати?

Мої губи міцно зімкнулися. То була не та таємниця, втім, теж таємниця, і він хотів її з мене вибити. Тої миті моя рішучість тримати язик за зубами була викликана не так інстинктом самозбереження, як дурною помстою за завдані образи. Я не скажу чоловікові, який мене зневажає, що кохаю його.

У моїх очах спалахнув виклик, і Джаред, здавалося, зрозумів, що витягнути з мене відповідь буде непросто. І вирішив оминути це питання — можливо, повернеться до нього згодом, залишить на закуску — у тому разі, якщо я вже не відповідатиму на решту його запитань.

— Чому ти не змогла отримати повний доступ до пам’яті? Це… нормально?

Тут теж чаїлася небезпека. Уперше за все життя я збрехала.

— Мелані впала з великої висоти. Тіло було пошкоджене.

Я не дуже вміла брехати. І моя спроба зазнала невдачі — Джаред і Іян обоє вловили неправдиву нотку в моєму голосі. Джаред схилив голову набік, а Іян звів брову.

— Чому шукачка не повернулася назад з усіма? — запитав Іян.

Раптом я почулася виснаженою. Я знала, що люди здатні продовжувати допит усю ніч і що вони таки його продовжать, якщо я відповідатиму. А значить, рано чи пізно я схиблю. Я прихилилася до стіни й заплющила очі.

— Не знаю, — прошепотіла я. — Вона не така, як інші душі. Вона… надокучлива.

Несподівано Іян розсміявся. Від його сміху я здригнулася.

— А ти? Ти така ж, як інші… душі? — запитав він.

Я розплющила очі й послала йому довгий утомлений погляд. «Що за безглузде запитання?» — подумала я, а потім міцно стулила повіки і схилила обличчя на коліна, обхопивши голову руками.

Чи то Джаред збагнув, що я більше нічого не скажу, чи в нього затерпло тіло, але, щось буркнувши, він виліз із печери. Потім забрав ліхтар і, випроставшись, тихо застогнав.

— Оце так новини, — прошепотів Іян.

— Брехня, звісно, — прошепотів Джаред у відповідь. Хоч і не дуже чітко, але я могла розібрати, про що вони розмовляють. Вони, мабуть, не усвідомлювали, як їхня розмова відлунює до мене в печеру. — От тільки… не розумію, у що вона хоче змусити нас повірити — до чого вона веде.

— А я думаю, що вона не бреше. Окрім того одного разу. Ти помітив?

— Вистава.

— Джареде, ти коли-небудь зустрічав паразита, який умів би хоч трохи брехати? Окрім шукачів, звісно.

— Ким вона, напевно, і є.

— Ти серйозно?

— Це б усе пояснило.

— Вона… ця істота схожа на шукачів найменше з усіх, кого я бачив. Якби шукач бодай здогадувався, як нас знайти, то привів би за собою цілу армію.

— І нічого б тут не знайшов. Але вона… оця… знайшла нас, правда ж?

— Але дорогою мало не померла…

— Проте досі дихає, еге ж?

Тривалий час вони мовчали. Так довго, що мені закортіло розтягнутися на долівці печери, а не лежати скрученою в клубок. Проте я боялася шуміти. Понад усе воліла, аби Іян пішов і можна було поспати. Адреналін вимився з крові — я була геть виснажена.

— Гадаю, треба піти перемовитися з Джебом, — прошепотів Іян, порушивши мовчанку.

— Геніальна ідея! — голос Джареда аж лускав від сарказму.

— Пам’ятаєш найпершу ніч? Коли вона скочила між тобою та Кайлом? Було дуже дивно.

— Просто намагалася вижити, уникнути…

— Даючи Кайлу фору? Та він би її пристукнув… Гарний план.

— Але ж спрацювало.

— Джебова пушка спрацювала. Чи ти хочеш сказати, що вона передбачила: Джеб дістане рушницю?

— Ти забагато думаєш, Іяне. А саме цього вона й прагне.

— Гадаю, ти не правий. Не знаю чому… але здається, вона взагалі не хоче, щоб ми про неї думали, — я почула, як Іян звівся на ноги. — Знаєш, що справді дивно? — пробурмотів він уже не пошепки.

— Що?

— Я почувався винним — винним до неможливості,— коли дивився, як вона сахається нас. Коли дивився на ті чорні синці на її шиї.

— Не дозволяй їй пробивати тебе на сльозу, — у голосі Джареда забриніло занепокоєння. — Це не людина. Не забувай.

— Просто тому, що вона не людина, ти гадаєш, вона не відчуває болю? — запитав Іян, віддаляючись. — Що її відчуття не такі, як у звичайної дівчини, яку побили — побили ми?

— Візьми себе в руки, — просичав Джаред йому вслід.

— Бувай, Джареде.

Потому як Іян пішов, Джаред іще довго не міг розслабитися. Спочатку він сновигав туди-сюди перед отвором, а потім усівся на матраці, затуливши мені світло, і щось сам до себе безтямно бубонів. Я вирішила не чекати, поки він засне, і розтягнулася, наскільки було