Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Кілька годин пливли між низовинним південним берегом, що заріс поспіль непрохідним лісом, і лабіринтом островів, які теж не давали зручного місця для стоянки.

Залишалося розташуватися на відпочинок у човнах, причаливши до берега, і обмежитися сухою їжею, бо палива не було зовсім.

Всі посмутніли від перспективи безконечної війни з комарами.

Маленька пригода піднесла настрій мандрівників. Вони пливли дуже близько від заростів великого озера, виглядаючи, чи нема де-небудь сухого дерева серед безкрайої зелені хвощів і дрібної папороті.

— Ура! — вигукнув раптом Громеко, коли човни обійшли виступ і попереду розгорнулася нова смуга берега. — Дивіться, яка чудова колода, і невисоко над водою, ніби для нас приготовлена.

Справді, з зеленої стіни стирчала більш як на два метри товста колода зелено-бурого кольору, очевидно стовбур великого хвоща, повалений бурею. Гребці налягли на весла і спрямували човни до самого краю заростів.

Макшеєв став на носі з багром, а Громеко з вірьовкою, щоб закинути на колоду і втягти її в човен. Він уміло кинув вірьовку, до кінця якої був причеплений тягар, і вона обвилася кількома кільцями навколо колоди. Але колода граціозно вигнулася і зникла в заростях, потягши за собою вірьовку, кінець якої ботанік від несподіванки випустив з рук. Хвощі й папороть тріщали й хиталися, наче серед них рухалося якесь велике тіло.

— От так колода! — вигукнув, сміючись, Макшеєв, який устиг побачити маленьку голову, що нею закінчувалася довга шия. — Михайло Гнатович хотів спіймати ящера арканом. Навіщо ж ви пустили вірьовку? Треба було тягти здобич у човен!

— Так шию ящера[34] ви сприйняли за колоду? Ха-ха— ха! — сміялися Папочкін і Каштанов.

— Він зовсім не рухався, а тіло його було сховане в хащі, — виправдовувався засоромлений ботанік.

— Ха-ха-ха-ха! — зареготали інші.

— Ви даремно смієтесь! — розсердився Громеко. — Я мушу нагадати вам, що і ви робили такі ж помилки. Хтось із вас мамонтів вважав за базальтові горби, а ще хтось проїхався на гліптодоні, якого прийняв за скелю і почав обробляти зубилом.

Але це пригадування тільки ще більше розвеселило всіх, і кінець кінцем Громеко теж зареготав.

Про втому, комарів, відсутність палива — про все це забули, всі навперейми пригадували різні курйозні випадки мандрівки.

Коли сміх на деякий час затих, Макшеєв, прислухаючись, сказав:

— Спереду повинно бути більш відкрите море, я чую шум прибою.

Гребці підняли весла і теж прислухалися; з заходу справді долинав слабкий шум.

— Якщо так, то наляжемо на весла! Там, де є прибій, знайдеться і зручне місце для ночівлі, і дрова для вогнища.

— Але спершу наповнимо наші бляшанки водою, що тепер зовсім прісна, а не то доведеться знову шукати якого-небудь струмка, — зазначив Громеко.

Послухавшись цієї мудрої поради, наповнили водою весь порожній посуд. Потім дружно взялися за весла, і через півгодини випливли з лабіринту островів на відкриту воду. Береги віддалялись в обидві сторони, і море простягнулося на захід за горизонт. Одночасно на південному березі знову з’явився широкий голий пляж, на якому й поставили намет.

Це друге море, сполучене з першим довгою й вузькою протокою з островами та обмілинами, було таке ж, як і перше.

На північному березі видно було тільки зелену смугу лісу, тоді як на південному за лісом йшли темні кручі столової височини. Над дзеркалом вод ширяли бабки, з пронизливим свистом і кваканням кружляли летючі ящери, а часом то тут, то там підводили шиї і голови плезіозаври.

— Чи часом не помилилися ми в лабіринті островів і чи не виїхали назад в море Ящерів? — сказав Папочкін, коли зайшла мова про незвичайну схожість обох морів.

— Схожість, звичайно, велика. Але ви забули про піщані горби південного берега. Коли б ми помилились і поїхали на схід — адже орієнтуватися за цим Плутоном, що вічно стирчить у зеніті, не можна, — ми повинні були б довго їхати на виду цих дюн, — сказав Каштанов.

— Але не видно річки, що текла б з півдня, якою ми могли б дістатися ще в цю сторону, — журився Громеко.

— Майте терпіння, малодушний! Ми щойно в’їхали в це море, а ви вже нарікаєте.

Але терпіння справді зазнало випробувань. Минуло кілька годин, а характер південного берега не змінювався: все той же ліс безперервно, все ті ж кручі плоских висот за ним. Ставало нудно. Плезіозаври, летючі ящери, бабки стали таким звичайним явищем, що на них звертали не більше уваги, ніж на яких-небудь лебедів, ворон, жуків під час плавання на річці земної поверхні. Тільки коли-не-коли іхтіозаври порушували одноманітність і примушували гребців братися за рушниці, коли поблизу човна несподівано з’являлася широка буро-зелена спина або огидна голова цього страшного хижака.

Так минула половина дня, і гребці почали поглядати вже на берег, шукаючи місце з паливом для привалу на обід. Вранці вони знову наловили багато риби і тепер збиралися смажити її.

— Он спереду на березі якісь купи колод, — вигукнув, нарешті, Макшеєв.

Спрямували човни так, щоб поступово наблизитися до берега, і налягли на весла, сподіваючись на смачний сніданок. Але коли колоди були ще за сотню метрів, Каштанов, придивившись пильніше, сказав:

— Це зовсім не купи колод, а якісь тварини величезних розмірів, мертві або сплячі.

— Обережніше, тримайте далі від берега! — крикнув Макшеєв, помітивши, що купи ворушились.

Човни зупинилися кроків за двісті, і гребці з здивованням і з жахом дивилися на берег, на якому лежали одне біля одного,