Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Наше щастя, що хмара пішла не на озеро, а в другий бік, інакше нас спіткала б доля жителів Сен-П’єра! — зауважив Громеко.

— Так, вона, очевидно, скористалася, тим виломом у краї кратера, яким пройшли й ми, і тому повернула на південний схід, по останньому потоку лави.

— Що ж буде далі? — запитав Макшеєв.

— Ці палючі хмари можуть повторюватися через певні проміжки часу — годину або дві, а потім з’явиться лава.

— А чи не можуть дальші хмари повернути в інший бік, ніж перша, наприклад до нас?

— Якщо край кратера не змінився під час жахливого вибуху, що супроводжував вихід першої хмари з жерла, то і дальші хмари більш за все збережуть напрям першої, в іншому разі вони підуть новим шляхом.

— Отже, можуть піти і в наш бік?

— Звичайно, але сподіватимемось, що цього не трапиться, і поки що ми порівняно не у великій небезпеці.

Під час цієї розмови хмара, розповзаючись у сторони, закрила значну частину східного схилу гори, але рухалася вниз уже повільніше і наростала головно вгору. Всі три мандрівники стояли мовчки, споглядаючи жахливе й величаве видовище.

І раптом із-за гребеня найближчого горба підніжжя вулкана з’явився Папочкін. Він біг стрімголов, без шапки, з розпатланим волоссям, перестрибуючи через брили, що перегороджували йому шлях, його товариші кинулися йому назустріч, засипаючи запитаннями. Але він так захекався від швидкого бігу і хвилювання, що не міг говорити.

Тільки відлежавшись у тіні дерев біля озера і проковтнувши кілька чашок холодного чаю, він опам’ятався і почав своє оповідання.

— Незважаючи на ваші умовляння, я вирішив сходити за рушницею до вулкана, що, як мені здавалося, був мало загрозливий. Я сподівався, що рушниця залишилась на одному з двох привалів, зроблених нами під час підйому, або, в крайньому разі, на вершині. Я виждав, поки ви міцно поснули, і близько десятої години пішов так, взявши лише кілька стеблин тростини. На місці першого привалу рушниці не було, а тому що вулкан не посилював своєї діяльності, я поліз далі. Я піднявся вже дуже високо, і до вершини залишалося не більше від півкілометра. Клятий вулкан, як і раніше, слабо димів, і повертатися не хотілося.

— Я вже піднімався до пролому в краї кратера, і мені здавалося, що бачу свою рушницю, приставлену до брили лави за сотню кроків спереду, коли раптом пролунав сильний гуркіт і з жерла викинуло багато диму, який знявся вгору. Я зупинився вагаючись. Іти далі було вже небезпечно, а повернутися назад — прикро, коли до рушниці було так близько. Але дрібне каміння й грудки грязі, що посипалися зверху, поклали край моєму ваганню. Вони сипалися градом навколо мене, і одна грудка так садонула мене по плечу, що я скрикнув; мабуть, вона набила мені здоровий синяк — я ледве рухаю рукою. Ось-ось можна було сподіватися нового вибуху і бомбардування більшим і розжареним камінням. Я побіг униз, як тільки можна було нерівним місцем. Через півкілометра почувся другий вибух, після якого вершина вулкана зникла в диму. Поривом вітру зірвало мою шляпу, навколо мене знову почало падати каміння, а я все біг і біг. Останній страшенний вибух, коли я був недалеко від підніжжя, кинув мене з усього розмаху на землю, і я трохи не звихнув собі руку. Підвівшись, я побачив ту жахливу хмару і, зібравши останні сили, побіг знову, побоюючись, що вона мене наздожене й задушить.

— Так, ви щасливо уникнули жахливої небезпеки! — сказав Каштанов, коли зоолог закінчив своє оповідання.

— І покарані за свою впертість — втратили шляпу і стомилися, як кінь у плузі! — додав Громеко.

— Радіймо, що наш товариш повернувся, і обміркуймо, що робити далі, — зазначив Макшеєв.

— Треба йти далі від цього жахливого вулкана! — вигукнув Папочкін.

— Та хіба ви спроможні йти зараз? Ви ще не встигли відпочити від учорашньої ходьби і додали до неї нову. Лягайте і спіть, години дві ми можемо почекати.

— А чи не краще нам справді відійти далі від вулкана, хоч на два-три кілометри? — запропонував Макшеєв. — Його, сусідство стає небезпечним, а ми перебуваємо біля самого підніжжя вулкана.

Громеко теж підтримав цю думку. Вирішили відійти на поверхню Чорної пустині поблизу краю ущелини, де улоговина озера переходила в долину струмка. З цього пункту можна було спостерігати, як далі відбуватиметься виверження вулкана. Наповнили бляшанку водою, нав’ючились сіркою й припасами. Два мішки сірки приладнали в’юком на Генерала, який спершу протестував і пробував скинути важку ношу, але потім скорився і поплентався потихеньку поруч з людьми, замість того, щоб никати по сторонах, шукаючи якої-небудь поживи.

З озерної улоговини невисокими уступами зійшли на поверхню Чорної пустині і, пройшовши нею кілометрів два, зупинилися біля того місця, де ущелина розширювалась у долину. Виверження ніби припинилось, перша палюча хмара вже розходилась, вершина гори звільнилась від димової завіси і з кратера підіймався тільки тонкий стовп чорного диму. Розглянувши вулкан у бінокль, Каштанов зазначив, що його вершина зазнала деякої зміни під час перших вибухів: край кратера з східної сторони знизився, і вершина здавалася зрізаною навскіс.

Потроху всі мандрівники задрімали, розташувавшись навколо мішків з сіркою на голій поверхні пустині. Так минуло години зо три, коли знову страшенний гуркіт розбудив їх і прикував погляди до вулкана. З кратера знову вихопилася зловісна хмара і помчала вниз схилом, але цього разу на північний схід, до улоговини озера. Каштанов з годинником у руках стежив за рухом хмари, що розширювалася, як і перша, на високу і широку стіну сіро-лілового кольору. Через чотири хвилини після вибуху стіна насунулась вже на озеро, і воно зникло з очей спостережників.

— Хмара рухається з швидкістю кур’єрського поїзда, близько шістдесяти кілометрів за годину! — вигукнув Каштанов.

— Яке щастя, що ми пішли звідти!

— Так, шлях хмари змінився градусів на вісімдесят проти першого напряму, очевидно внаслідок зруйнування країв кратера.

— А що було б, коли б ми залишились біля озера? — поцікавився Папочкін.

— На підставі спостережень, зроблених експедицією, спорядженою французькою Академією наук для вивчення Лисої гори на Мартініці, я можу сказати,