Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

Усе море сяяло, як запалення. Воно ставало посеред ночі дибки, безладно кидалося й билося; несамовите від болю трощило себе на краплі об скелі берега. Море та небо шипіли одне на одного від злості.

Кейт мовчки спостерігала за цим, а потім відчула, що Тор стоїть поруч із нею.

— Я зустрів тебе в аеропорті, — сказав він, заглушаючи голосом вітер. — Я намагався потрапити додому, в Норвегію літаком, — він указав на море. — Я хотів, щоб ти побачила, чому я не міг так прилетіти.

— Де ми? Що це таке? — перелякано спитала Кейт.

— У твоєму світі це Північне море, — сказав Тор і знову відвернувся до суші й пішов, тягнучи за собою по землі молот.

Кейт щільніше загорнулася в мокре пальто й поспішила за ним.

— А чому ти просто не полетів додому так, як ми це щойно зробили, але в нашому світі?

Її лють послабшала, натомість з'явилася турбота про недостатній словниковий запас.

— Я намагався, — відповів Тор, не зупиняючись.

— І що трапилося?

— Я не хочу про це говорити.

— До чого в дідька це все?

— Я про це не говоритиму.

Кейт роздратовано знизала плечима.

— То так усі боги поводяться? — крикнула вона. — Якщо щось непокоїть — просто не розмовляєш про це?

— Торе! Торе! Це ти?

Останню фразу сказав слабкий голос, який до них приніс вітер. Кейт вдивилася в вітер. Крізь темряву з-за невисокого хребта до них наближався, колихаючись, ліхтар.

— Це ти, Торе? — стало видно маленьку стару жінку, яка завзято шкандибала, тримаючи ліхтар над головою. — Я так і подумала, що то був твій молот. Ласкаво прошу! — цвірінькала вона. — Ох, але ж ти прийшов у лиховісні часи. Я саме повісила над вогнем казан і думала випити кухлик чогось гарячого, а згодом, можливо, вбити себе, але потім сказала собі: «Потерпи ще кілька днів, Тсуліва… Тсувіла… Свулі… Тсулівансіс». Коли я сама з собою розмовляю, я ніколи не можу своє ім'я правильно сказати, і це бісить невимовно; ти мене, звісно, розумієш, бо ти ж розумний хлопчик, я завжди так казала, попри те, що казали інші, тож я сказала собі: «Тсулівансіс, зачекай, може хтось прийде, а якщо не прийде — ну, тоді вже можна буде подумати про те, щоб накласти на себе руки». І подивіться! З'явився ти! О, я дуже, дуже тобі рада! Я бачу, ти приніс із собою подружку. Познайомиш мене з нею? Вітаю, люба, вітаю! Мене звати Тсулівансіс і мене не образить, якщо ви будете затинатися, звертаючись до мене.

— Я… Мене… Звати… Кейт, — геть спантеличено сказала Кейт.

— Так, думаю, я не ображатимусь, — різко сказала стара жінка. — Що ж, ходімо, якщо ви йдете. Якщо ви збираєтеся всю ніч стирчати тут, то я краще вб'ю себе відразу, а чай ви тоді самі собі зробите, коли захочете. Ходімо!

Вона хутко пішла вперед, і буквально через кілька метрів вони дійшли до жахливої старезної халабуди з глини й дерева, яка мала такий вигляд, ніби почала була розвалюватися, але на півдорозі застрягла. Кейт глянула на Тора, сподіваючись побачити на його обличчі хоч якусь реакцію на те, що відбувалося, але він заглибився у свої думки, якими вочевидь не мав наміру ділитися. Але їй здалося, що рухався він тепер інакше. За весь час їхнього короткого знайомства їй завжди здавалося, що він постійно бореться з якимось внутрішнім стриманим гнівом, але тепер це начебто послабшало. Не зникло, а просто послабшало. Перед входом до халупи Тсулівансіс він відійшов убік, даючи їй дорогу, й жестом запросив заходити. Сам він зайшов через кілька секунд після неї, незграбно нахилившись і зупинившись на мить надворі, щоб огледіти краєвид.

Усередині було тісно. Замість ліжка були кілька дощок із соломою, над вогнищем булькотів казан, а в кутку стояла скриня, на якій можна було сидіти.

— А ось це той ніж, яким я хотіла скористатися, бачите? — метушилася Тсулівансіс. — Саме нагострила його гарненько, дивіться. Якщо його каменем почовгати, він дуже гострий стає, і я подумала, що ось тут буде непогане для нього місце, бачите? Ось тут, на стіні, якщо його встромити держаком у цю тріщину, він там добре триматиметься, а тоді просто гоп! — і кинутися на нього. Гоп! Розумієте? Може, його краще встромити трохи нижче, як ви думаєте, люба? Ви на таких речах знаєтеся?

Намагаючись говорити спокійно й зважено, Кейт пояснила, що не знається.

— Тсулівансіс, — сказав Тор, — ми прийшли не гостювати, а… Тсулі, поклади, будь ласка, ніж.

Тсулівансіс стояла й дивилася на них досить життєрадісно, але водночас тримала в руці ніж із великим важким лезом, який був націлений на зап'ястя іншої руки.

— Не зважайте на мене, любі, — сказала вона. — У мене все гаразд. Просто я можу будь-якої хвилини покінчити з собою. Залюбки. Ці часи — не ті, в які варто жити. Ні, ні. А ви йдіть і будьте щасливі. Я не хочу псувати ваше щастя своїми криками. Коли ви підете, я впораюся з ножем майже беззвучно.

Кинувши їм цей виклик, вона стояла й тремтіла.

Обережно, майже лагідно, Тор забрав з її тремтячої руки ніж. Залишившись без нього, стара жінка наче обвисла, удавана бравада залишила її. Вона всілася на своїй скрині. Тор присів перед нею, повільно притягнув до себе й обійняв. Вона неначе повільно оживала й зрештою відштовхнула його від себе, кажучи, щоб він не поводився як дурень, а