Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— То що? Куди тепер? На які ще веселі вечірки ти мене сьогодні відведеш?

Тор трохи походив навколо, оглядаючи землю. Він взяв свій молот і зважив його в руці, оцінюючи. Він вдивився в ніч і ліниво двічі змахнув молотом. Потім двічі крутнувся навколо себе, теж не дуже напружуючись. Потім відпустив молот, і той полетів геть, розколов скелю, що стояла в двохстах метрах від них, і відскочив назад. Тор легко спіймав його, підкинув його високо в повітря й знову легко спіймав.

Потім він обернувся до Кейт і вперше подивився їй в очі.

— Хочеш дещо побачити? — спитав він.

Під склепінням пустого вокзалу дмухнув вітер, який мало не змусив Дірка завити від розчарування тим, що знайдений ним слід так раптово зник. Холодне місячне світло проникло крізь довгі ряди скляних панелей, що йшли вздовж даху вокзалу Сент-Панкрас, впало на пусті рейки й освітило їх. Воно впало на розклад відправлення поїздів і на вивіску про цілодобові квитки.

У рамці аркового ходу, сформованого дальнім кінцем склепінчастого даху, були фантастичні форми п'яти великих газометрів, що трималися на структурах, які неначе переплелися між собою неможливим способом, як обручі у фокусі ілюзіоніста. Місяць освітив і їх теж, але на Діркову проблему світла не пролив.

Дірк побачив на власні очі, як понад сто людей просто зникли, абсолютно неможливим чином розчинилися в повітрі. Сама по собі неможливість не була для нього проблемою. Неможливість його не дуже турбувала. Якщо щось не можна було зробити можливими способами, його зробили неможливими. Але як?

Він пройшовся по території вокзалу, з якої всі вони зникли, й перевірив усе, що було видно з усіх можливих точок огляду, шукаючи хоч якусь підказку, хоч якусь аномалію, будь-що, що могло б дозволити йому потрапити туди, куди щойно сотня людей відправилася на його очах, навіть не доклавши до цього зусиль. У нього було відчуття, що десь поруч відбувається вечірка, до якої його не запросили. У відчаї він почав вертітися навколо себе, розпростерши руки, а потім вирішив, що все це даремно й натомість запалив сигарету.

Коли він виймав пачку, з кишені на підлогу пурхнув папірець. Запаливши сигарету, Дірк нахилився, щоб підняти його.

Там не було нічого цікавого, усього лише рахунок, який дала йому в кав'ярні буйна медсестра. «Обурливо», — думав він по черзі про кожний пункт, читаючи їх, і хотів був уже зім'яти рахунок і викинути, аж раптом звернув увагу на те, як цей рахунок був написаний.

Те, за що бралися гроші, було написано ліворуч, а ціни були праворуч.

На своїх власних рахунках (які він виписував, коли мав клієнта, а останнім часом вони в нього були рідко, а навіть коли й були, їм часто було не до снаги залишатися живими достатньо довго, щоб отримати його рахунок і обуритися ним) він витрачав певний час на опис того, за що бере гроші. Він писав цілі твори, невеличкі абзаци для опису кожного пункту. Йому хотілося, щоб його клієнти відчували, що за свої гроші вони отримують хоча б це.

Коротко кажучи, ті рахунки, які писав клієнтам він, за своїм оформленням були майже такі самі, як той стос паперів із нерозбірливим рунічним шрифтом, над яким він сушив собі мізки дві години тому. Про що це йому каже? Цього він не знав. Якщо ті папери були не контрактом, а рахунком, то за що був той рахунок? Які послуги було надано? Це безумовно були якісь складні й заплутані послуги. Принаймні, описані вони були складно й заплутано. Яких професій це може стосуватися? Що ж, принаймні, тепер йому було про що подумати. Він зім'яв рахунок з кав'ярні й пішов до кошика для сміття, щоб викинути.

І цей його рух виявився щасливим. Бо завдяки йому він відійшов від центру відкритого простору вокзалу й наблизився до стіни, до якої встиг непомітно притиснутися, раптово почувши кроки двох пар ніг, що наближалися до входу будівлі зовні. Через кілька секунд вони зайшли в головне приміщення вокзалу, а Дірк на той час уже був за межами їхнього поля зору.

Розташування за межами їхнього поля зору мало й погані наслідки: тепер йому власників тих ніг теж не було видно. На той момент, коли він мигцем побачив їх, вони дійшли саме до того місця, де кілька хвилин тому тихо й без метушні зник невеликий натовп.

Він здивувався червоним окулярам, що були на жінці, й стриманому італійському костюму чоловіка, а понад усе — швидкості, з якою вони обоє негайно зникли.

Дірк утратив дар мови. Ті самі люди, що псували йому життя весь цей день (він дозволив собі це маленьке перебільшення, бо провокація була надто сильна) тепер найскандальнішим чином навмисно зникли просто перед його очима!

Щойно він повністю переконався, що вони абсолютно точно зникли, а не просто сховалися одне за одним, він наважився ще раз піти до цього загадкового місця.

Воно було приголомшливо звичайне. Звичайний асфальт, звичайне повітря, звичайне все. І тим не менш така кількість людей, якою вся індустрія навколо Бермудського трикутника могла б живитися ціле десятиліття, зникла тут упродовж п'яти хвилин.

Його це сильно роздратувало.

Так сильно роздратувало, що він вирішив, що треба поділитися своїм роздратуванням — зателефонувати іншій людині й роздратувати її, а це буде дуже легко, бо о другій годині ночі будь-який телефонний дзвінок обов’язково роздратує.

Ця ідея була не