Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс
«Але чи можуть вони запропонувати пачку сигарет?» — думав Дірк, відчуваючи, що напружується. Він перетнув Йорк Вей, миттєво й недвозначно відмовився від кількох несподіваних пропозицій на підставі того, що в них не згадувалися сигарети, швидко пройшов повз зачинену книгарню й крізь двері до головної зали, геть від вуличного життя до безпеки Британської Залізниці.
Він подивився навколо.
Тут усе здавалося досить дивним і він замислився над причиною цього, але замислився не надовго, бо мав також думати й про те, чи є тут можливість купити сигарети. Її не було.
Він зневірився. Було таке враження, що він весь день намагався наздогнати довколишній світ. Ранок розпочався настільки катастрофічно, наскільки це взагалі можливо для ранку, і відтоді Діркові жодного разу не вдавалося контролювати події. Він наче намагався їхати верхи на скаженому коні, одну ногу встромивши в стремено, а другою досі стрибаючи по землі, щоб не відставати. І тепер навіть така проста річ, як сигарета, стала для нього недосяжною.
Дірк зітхнув і знайшов собі вільне сидіння, а точніше — вільне місце на лавці. Зробити це було досить важко. На вокзалі був значно більший натовп, ніж він очікував побачити тут о… А котра зараз година? Він подивився на годинник — перша година ночі. Якого біса він робить о першій годині ночі на вокзалі Кінгс-Крос, не маючи ні сигарети, ні дому, до якого він міг би сподіватися потрапити, не наразившись на небезпеку бути вбитим птахом-маніяком?
Дірк вирішив пожаліти себе. Цим можна вбити час. Він подивився навколо, і в міру того, як бачив нові й нові деталі свого оточення, його бажання жаліти себе поступово згасало.
Було дуже дивно бачити таке знайоме місце таким незнайомим. Ось квиткова каса, досі відкрита й готова продавати квитки, але вона мала такий безрадісний і стурбований вигляд, ніби хотіла вже зачинитися.
А там зачинений на ніч газетний кіоск. Вночі газети та журнали нікому не потрібні, хіба що для того, щоб підстелити під себе та вкритися, але для цього старі часописи нічим не гірші за свіжі.
Сутенери, повії, торговці наркотиками, продавці гамбургерів — усі вони були зовні, на вулицях і в закусочних. Якщо вам був потрібен швидкий секс, або негайна ширка, або — нехай вас Бог береже — гамбургер, то по вашу потребу треба було йти на вулицю. А тут були лише ті люди, від яких ніхто ніколи нічого не хотів. Тут вони час від часу знаходили собі притулок, доки їх не виганяли геть. Хоча насправді дечого від них хотіли всі — їхньої відсутності. На неї був великий попит, за яким не встигала пропозиція. Бо кожна людина має десь бути.
Дірк оглядав одне за одним чоловіків і жінок, що човгали туди-сюди або сиділи згорбившись, або намагалися спати, лігши на сидіння, що були навмисно розроблені так, щоб на них неможливо було лежати.
— Друже, палити є?
— Що? Ні, вибачте. Ні, немає, — відповів Дірк, ніяково плескаючи по кишенях плаща, ніби зображаючи пошук, який, як він знав, був би марний. Таке раптове переривання роздумів налякало його.
— Ну, то тримай одну, — старий чоловік простягнув йому м'яту сигарету з м'ятої пачки.
— Що? О! Дякую. Дуже дякую! — на мить збентежившись від такої щедрої пропозиції, Дірк все одно вдячно взяв сигарету й прикурив її від кінчика тієї, яку палив старий.
— То що ти тут робиш? — спитав старий чоловік; без виклику, просто поцікавився.
Дірк спробував подивитися на нього так, щоб не здалося, що він оглядає його з голови до п'ят. У чоловіка не вистачало багатьох зубів, волосся було брудне й скуйовджене, його старий одяг наче прилипнув до нього, але опущені очі були досить спокійні. Цей чоловік не думав, що з ним може трапитися щось гірше за те, чому він може дати ради.
— Взагалі-то, шукав саме це, — сказав Дірк, показавши сигарету. — Дякую. Ніде не міг знайти.
— Угу, — сказав старий чоловік.
— Вдома в мене клятий птах сидить, — сказав Дірк. — Весь час кидається на мене.
— Угу, — сказав чоловік, киваючи.
— Я маю на увазі справжнього птаха, — сказав Дірк, — орла.
— Угу.
— З великими крилами.
— Угу.
— Подряпав мене своїм кігтем крізь поштову скриньку.
— Угу.
Дірк не знав, чи варто продовжувати цю розмову. Він замовчав і подивився навколо.
— Пощастило тобі, що воно тебе ще й дзьобом не поранило, — трохи згодом сказав старий. — Коли орли бісяться, вони таке часто роблять.
— Поранив! — сказав Дірк. — Поранив! Дивіться, ось тут, на носу! Це теж крізь поштову скриньку. Ви б не повірили! Як схопить мене! Як потягне до себе! Дивіться, що він з моєю рукою зробив!
Він простягнув руку, сподіваючись на співчуття. Старий чоловік оглянув її, оцінюючи.
— Угу, — сказав зрештою він і занурився у власні думки.
Дірк прибрав поранену руку.
— То ви про орлів багато знаєте?
Чоловік
