Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

— Багато тут сьогодні людей, — знову заговорив Дірк.

Чоловік знизав плечима. Він зробив довгу затяжку, примруживши очі від диму.

— Чи тут завжди так? Я маю на увазі: тут завжди так людно, як сьогодні?

Чоловік лише дивився, повільно випускаючи дим з рота й ніздрів.

Дірк знову подивився навколо. У двох метрах від нього сидів ще один чоловік, не такий старий на вигляд, як його співрозмовник. Його поведінка була дуже неврівноважена, він весь цей час збуджено кивав над пляшкою столового бренді. Поступово припинивши кивати, він незграбно накрутив на пляшку кришку й опустив її в кишеню свого драного пальта. Стара огрядна жінка, яка перед цим гарячково рилася у великому чорному поліетиленовому мішку для сміття, в якому носила своє майно, тепер почала зав'язувати гузно мішка.

— Таке враження, ніби щось має відбутися, — сказав Дірк.

— Угу, — сказав його співрозмовник.

Він поклав руки на коліна, нахилився вперед і важко підвівся на ноги. Попри те, що він був похилений і повільний, попри те, що його одяг був геть брудний і рваний, в його постаті відчувалося трохи сили й харизми. Підводячись, він зрушив повітря, яке наче стікало зі зморшок його шкіри та одягу. Воно мало запах, який вразив навіть онімілі ніздрі Дірка. Це був один з тих запахів, до яких неможливо звикнути; щойно Дірк подумав, що той досяг свого піку, як запах вдарив його з ще більшою силою, і Дірк подумав, що його мозок зараз випарується. Він намагався не задихнутися, він навіть намагався люб'язно посміхатися так, щоб з очей при цьому не текли сльози, а чоловік тим часом обернувся до нього й сказав:

— Заваріть квіти помаранчі. І додайте, поки воно тепле, трохи шавлії. Це дуже добре для поранень, завданих орлами. Деякі додають ще й абрикосове та мигдалеве масла й навіть, нехай нас небо боронить, седру. Але ж деякі завжди перестраховуються. І іноді такі, як вони, нам потрібні. Угу.

Сказавши це, він знову відвернувся й долучився до дедалі більшого потоку жалюгідних згорблених тіл, що прямував до головного входу вокзалу. Загалом з вокзалу виходило близько тридцяти людей. Здавалося, що кожен із них ішов окремо, кожний з власних і незалежних причин, а не доганяючи когось із попередників, але будь-хто, побачивши цих людей, яких ніхто не хотів бачити, легко зрозумів би, що вони йдуть разом, єдиним потоком.

Близько хвилини Дірк обережно тримав у руці сигарету й уважно дивився, як вони виходять. Коли стало зрозуміло, що більше ніхто не піде, а останні двоє або троє були вже біля дверей, він кинув сигарету на підлогу й затоптав її. Потім помітив, що старий залишив по собі зім'яту пачку. Зазирнувши в неї, Дірк знайшов там ще дві брудні сигарети. Він поклав пачку в кишеню, підвівся й пішов слідом на відстані, яку вважав достатньо пристойною.

Він вийшов на Юстон Роуд. Атмосфера була неспокійна, буркотлива. Він ліниво потинявся біля дверей, дивлячись, куди вони йдуть — на захід. Вийнявши й запаливши сигарету, він теж неквапливо вирушив на захід, навколо стоянки таксі до вулиці Сент-Панкрас.

На західному боці вулиці Сент-Панкрас, у кількох метрах на північ від Юстон Роуд були сходи, що вели вверх, до майданчика перед гранд-готелем «Мідланд» — величезною похмурою готичною будівлею, що стояла, пуста й покинута, впоперек фасаду залізничного вокзалу Сент-Панкрас. Над вершиною сходів на вивісці з кованого заліза золотими літерами була написана назва вокзалу. Не поспішаючи, Дірк пішов цими сходами вверх, за останньою групою старих бродяг, і опинився біля стіни маленької приземкуватої цегляної будівлі, якою користалися як автостоянкою. Праворуч у нічній темряві височів величезний старий готель, дах якого був прикрашений великою кількістю башточок і кривих шпилів, які наче штрикали нічне небо, ятрили його. Високо в темряві чатували, стоячи за довгими щитами, мовчазні кам'яні фігури, що групувалися навколо пілястрів за кованим поруччям. Різьблені дракони припадали до землі, витріщившись на небо, а тим часом вдягнутий у свій великий шкіряний плащ Дірк Джентлі наближався до великих залізних дверей, що вели в готель і до великих склепінчастих навісів над перонами вокзалу Сент-Панкрас. На верхівках колон сиділи кам'яні фігури крилатих собак.

Тут, на території між входом до готелю й квитковою касою вокзалу був припаркований великий сірий фургон «Мерседес» без жодного напису. Швидкого погляду на передню частину авто було достатньо Діркові для того, щоб упізнати в ньому той самий фургон, що кілька годин тому мало не зіштовхнув його з дороги.

Дірк зайшов до зали квиткових кас — просторого приміщення з великими панельними стінами, уздовж яких стояли товсті мармурові колони у вигляді тримачів смолоскипів.

О цій добі каси вже були закриті — з вокзалу Сент-Панкрас поїзди вирушають не цілодобово — а далі була велика зала власне вокзалу, великого вікторіанського навісу для поїздів, де все було загорнуте тінню.

Дірк тихо стояв у проході до касової зали й спостерігав за тим, як старі бродяги й бездомні, що заходили до вокзалу з привокзального майданчика крізь головний вхід, юрмилися в темряві. Там їх було вже набагато більше ніж три десятки, можливо аж сотня, і між ними відчувалася атмосфера стриманого хвилювання, напруження.

Хоча вперше зазирнувши туди Дірк був здивований їх великою кількістю, згодом детектив здивувався ще сильніше, бо тепер їх ставало дедалі менше. Він вдивлявся в морок, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Він вийшов з проходу до квиткових кас і зайшов до головної зали, але підходячи до людей все одно тримався якнайближче до стін.

Їх точно стало менше, зовсім мало залишилося. У нього було таке відчуття, ніби вони заходять у тіні, а потім не виходять з них.

Дірк нахмурився.