Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

зовсім випадкова: його досі турбувала безпека тієї американки, Кейт Шехтер, бо автовідповідач, до якого він зміг додзвонитися минулого разу, заспокоїти його не зміг. Наразі вона вже має бути вдома й міцно спати, і обов'язково розлютиться, якщо о цій порі ночі її розбудить телефон.

Він знайшов кілька монет, потім знайшов ще не зламаний телефон і набрав її номер. Йому знову відповів автовідповідач.

Автовідповідач сказав, що Кейт пішла на всю ніч до Асґарду. Вона не була певна, де саме в Асґарді вони будуть, але якщо все буде добре, то згодом вони, напевно, завітають до Вальгалли. Якщо він залишить їй повідомлення, вона прослухає його вранці, якщо досі буде жива та матиме на це настрій. Потім пролунали кілька гудків, які дзвеніли у вусі Дірка ще кілька секунд після того, як він почув їх.

— О, — сказав він, збагнувши, що машина наразі ретельно записує його, — отакої. Ми ж начебто домовилися, що ви зателефонуєте мені, перш ніж робити щось неможливе.

Він поклав слухавку. У його голові вирували сердиті думки. Вальгалла? Це туди сьогодні прямують усі, крім нього? Йому хотілося піти додому, лягти спати й прокинутися бакалійником.

Вальгалла.

Він ще раз подивився навколо, і цього разу в його вухах дзвеніло слово «Вальгалла». Він анітрохи не сумнівався, що приміщення такого розміру могло би бути достатнім для бенкету богів і померлих героїв, і що пустий гранд-готель «Мідланд» був майже вартий того, щоб усі вони переїхали сюди з Норвегії.

Він подумав: а чи не змінить усе те, що тепер він знає, куди хоче потрапити?

Нервово й обережно він пройшов через усе приміщення. Нічого. Ну, що ж… Він розвернувся й постояв кілька секунд, оглядаючись і затягуючись останньою з отриманих у бродяги сигарет. Навколо нього нічого не змінювалося.

Він пройшов приміщенням ще раз, цього разу вже рішучіше, повільними певними кроками. І знову нічого не трапилося, але коли він уже майже виходив, йому на мить почувся якийсь різкий звук, наче раптове підсилення шуму, коли крутиш ручку радіоприймача. Він знову розвернувся й пішов у те місце, обережно рухаючи головою й намагаючись розчути найслабкіші звуки. Якийсь час це йому не вдавалося, аж раптом звук наче вибухнув навколо нього й знову зник. Ще один рух — ще один вибух звуку. Дірк рухався дуже-дуже повільно й обережно. Намагаючись зачепитися за цей звук, він рухав головою надзвичайно повільно; повертав її, здавалося, на мільярдні частки мільярдних часток градуса, прослизнув за молекулу і зник.

Несподівано йому довелося швидко увертатися від великого орла, що спікірував на нього зверху.

Розділ 28

Це був ще один орел, інший орел. Наступний орел теж був інший, а за ним ще один. Повітря було аж густе від орлів, було таке враження, що до Вальгалли неможливо було потрапити без того, щоб кілька з них не спікірували на тебе. Навіть на орлів пікірували інші орли.

Дірк здійняв руки над головою, щоб захиститися від цієї шаленої крилатої завірюхи, повернувся, перечепився й упав за величезним столом на підлогу, яку було посипано вогкою, прілою соломою. Його капелюх закотився під стіл. Дірк наздогнав його, міцно насадив на голову, а потім повільно визирнув з-під столу.

Зала була темна, але через великі вогнища здавалася живою. У повітрі були галас, дим, запах смажених свиней, смажених овець, смаженого вепра, поту, прокислого вина й палених орлиних крил.

Стіл, за яким він ховався, був однією з численних дубових плит на схрещених дерев'яних ніжках, що тягнулися на всі боки, навантажені гарячими шматками мертвих тварин, величезними хлібинами, великими залізними келихами з вином і зі свічками, схожими на воскові мурашники. Навколо столів і на столах сиділи спітнілі люди, які їли, пили, билися за їжу, билися в їжі, билися з їжею.

В метрі від Дірка на столі стояв воїн, який бився зі свинею, що смажилася вже кілька годин, і вочевидь програвав, але програвав мужньо й завзято, підбадьорюваний іншими воїнами, які обливали його з корита вином.

Дах — принаймні та його частина, яку детектив міг розгледіти з такої відстані за слабкого й мерехтливого освітлення вогнищами — був зроблений зі з'єднаних щитів.

Дірк схопився за криси свого капелюха, нахилив голову й побіг, намагаючись дістатися до краю зали. Біжучи й відчуваючи себе практично невидимим через свою абсолютну тверезість і цілком нормальний (з його точки зору) одяг, він стикався зі зразками майже всіх відомих дій, пов'язаних із фізіологічними потребами організму, окрім хіба що чищення зубів. Як і у випадку того бродяги на вокзалі Кінгс-Крос, який теж мав бути десь тут, місцевий запах був одним з тих, які не перестаєш відчувати. Він ставав дедалі сильнішим, доки не склалося враження, що голова була змушена рости, щоб пристосовуватися до нього. Гуркіт ударів меча по мечу, меча по щиту, меча по тілу, тіла по тілу зливався в один звук, від якого барабанні перетинки хиталися, тремтіли й хотіли заплакати. Поки Дірк проштовхувався крізь шалений натовп, його дубасили, робили підніжки, вдаряли ліктями, штовхали й обливали вином, але зрештою він дістався до бічної стіни — масивних дерев'яних і кам'яних плит, обтягнутих смердючими коров'ячими шкурами.

Важко дихаючи, він на мить зупинився, озирнувся і з подивом оглянув залу.

Це була Вальгалла.

Щодо цього не було жодного сумніву. Бо найнявши тамаду таке не створиш. І вся ця бурхлива шалена маса п'яних богів, героїв і їхніх дам, з їхніми щитами, вогнищами й вепрами вміщалася в приміщенні, що було за розміром дуже схожим на