Довге темне передвечір'я душі - Дуглас Адамс

Тіні були темні, але не настільки. Швидко облишивши всю обережність він поспішив уперед, до маленької групи, що досі залишалася там. Але на той час, коли він дістався центра платформи, де вони зібралися, там уже нікого не було, і він спантеличено вертівся навколо себе посеред великого, темного, безладного залізничного вокзалу.

Єдиною причиною того, що Кейт не закричала, був тиск повітря, яке мчало всередину її легенів, коли вона неслася в небо.

Коли минуло кілька секунд і запаморочливе прискорення дещо зменшилося, жінка збагнула, що хапає повітря ротом, задихається, в очах пече й течуть такі сльози, що вона майже нічого не бачить, і що в її тілі не залишилося жодного м'яза, який би зараз не белькотів, шокований хвилями зустрічного повітря, що летіли повз неї, смикаючи її за волосся, за одяг, змушуючи її коліна, пальці й зуби стукотіти одне об одного.

Їй доводилося боротися з собою, щоб вгамувати бажання боротися з Тором. З одного боку вона абсолютно точно не хотіла, щоб її відпустили. Що з нею відбувалося, вона не розуміла, але була певна, що не хоче, щоб її зараз відпустили. А з іншого боку, той шок, який наразі зазнавало її тіло, мав жорстоку конкуренцію з боку її лютого обурення тим, що її не сіло не впало потягнули до неба. Як наслідок, пручалася вона досить немічно й сердилася на себе за це. Врешті-решт вона найжалюгіднішим чином притулилася до руки Тора.

Ніч була темна, і Кейт припустила, що це добре, бо завдяки темряві вона не бачить землю. Вогні, цяточки яких вона бачила вдалині то тут, то там, тепер були запаморочливо далеко, але її інстинкти вже не сприймали їх як уособлення землі. Мерехтливі маяки, що сяяли з божевільної будівлі з баштами, які вона побачила за кілька секунд до того, як почалося це неподобство, вже гойдалися десь внизу й віддалялися.

Тор і вона досі злітали.

Вона не могла опиратися, вона не могла нічого сказати. Напевно, якщо б вона спробувала, їй вдалося б укусити руку дурного вайла, але вона обмежила себе лише думками про це, а до справжніх дій не вдавалася.

Повітря було погане, воно дерло її легені. З носу й з очей текло, і через це вона не могла подивитися вперед. Коли ж їй це зрештою вдалося — лише один раз — вона мигцем побачила головку молота, що стрімко мчала крізь темне повітря поперед ними, і Торову руку, що трималася за коротку рукоятку, яку молот тягнув за собою. Другою рукою Тор тримав Кейт за талію. Його сила кидала виклик її уяві, але не послабляла її обурення.

У Кейт з'явилося відчуття, що тепер вони летіли горизонтально, трохи нижче хмар. Час від часу вони налітали на в'язку вологість, і тоді дихати ставало ще важче й огидніше. Вологе повітря було гірке на смак і дуже холодне, волосся Кейт геть промокло й прилипло до її обличчя.

Вона думала, що цей холод обов'язково вб'є її, а ще через якийсь час була певна, що починає непритомніти. Потім вона збагнула, що насправді намагається знепритомніти, але в неї не виходить. Але час перетворився на сірість, і Кейт уже майже не відчувала, скільки його спливає.

Зрештою вона почала відчувати, що вони сповільнюються й починають опускатися. Це призвело до нових нападів нудоти й відчуття дезорієнтації. Кейт здавалося, що її шлунок повільно викручують, наче білизну, з якої витискають воду.

Повітря ставало дедалі гіршим. Воно пахнуло гірше, ставало більш їдким і в ньому було дедалі більше турбулентностей. Тепер уже не було сумнівів у тому, що вони сповільнювалися, і рух ставав дедалі складнішим. Молот указував униз, він уже не мчав стрімголов, а вибирав дорогу.

Вони спускалися далі, долаючи густі хмари, що вирували навколо них, і зрештою їй почало здаватися, що вони мали вже опуститися до самої землі.

Їхня швидкість настільки зменшилася, що Кейт уже могла дивитися вперед, але повітря було таке їдке, що вона змогла подивитися лише мигцем. І саме під час цього погляду Тор відпустив свій молот. Вона не могла повірити в це. Він відпустив його менш ніж на секунду, просто для того, щоб ухопити його зручніше, і тепер їх не тягнуло за молотом, тепер вони висіли на його рукоятці, а він повільно летів уперед. Переміщаючи свою вагу в нову позу, Тор підсадив Кейт вище — ніби шкарпетку поправив.

Вони летіли вниз, нижче й нижче. Тепер зустрічний вітер доносив до них ревіння та плескіт хвиль, що розбивалися об берег, і раптом Тор уже біг, скакав по кам'янисто-піщаній пустощі, перестрибував жмутки трави, а зрештою, ще кілька разів гупнувши ногами, зупинився.

Вони стояли й хиталися, але під ногами в них нарешті була тверда земля.

Нахилившись вперед, Кейт кілька секунд просто дихала. Потім випросталася у весь свій зріст і хотіла була висловити Тору на всю горлянку свої почуття щодо цих подій, аж раптом її охопила тривога через те, де саме вона стояла.

Хоча ніч була темна, вітер, що хльостав її, і його запах казали про те, що десь дуже недалеко було море. Звуки важких ударів хвиль об берег сказали їй, що море знаходиться приблизно під нею, що вони стоять дуже близько до краю скелі. Вона схопилася за руку нестерпного бога, що приніс її сюди, і даремно сподівалася, що зробила йому цим боляче.

Коли її спантеличені почуття почали поступово заспокоюватися, вона помітила, що перед нею поширюється тьмяне світло, і згодом зрозуміла, що це світиться море.