Дюна - Френк Херберт

У прочинених дверях генераторної кімнати стояв Юе. Його обличчя відливало жовтим у світлі єдиної яскравішої лампи над дверима. З кімнати не чути було гудіння генераторів — тільки тиша.

«Юе! — подумав Лето. — Він вимкнув генератори будинку! Тепер ми беззахисні!»

Юе рушив до нього, ховаючи в кишеню дротикостріл.

Лето з’ясував, що досі може говорити, і видихнув:

— Юе! Як?

Параліч сягнув ніг, і Герцог сповз на підлогу, притулившись спиною до кам’яної стіни.

Коли Юе схилився до Лето і торкнувся його чола, на обличчі лікаря закарбувався смуток. Герцог збагнув, що відчув його дотик, але той видавався віддаленим… приглушеним.

— Отрута на дротику вибіркової дії, — сказав Юе. — Ви можете говорити, але я не раджу вам цього робити.

Він зиркнув у коридор, а тоді знову схилився над Лето, витягнув дротик і відклав його збоку. Вуха Герцога вловили слабке і далеке відлуння удару дротика об каміння.

«Це не може бути Юе, — думав Лето. — Він же кондиціонований».

— Як? — прошепотів Лето.

— Мені шкода, любий Герцогу, але бувають вимоги, сильніші за це, — він доторкнувся до витатуйованого діаманта на лобі. — Мені самому це видається дуже дивним — обійти піретичну свідомість, — але я хочу вбити людину. Так, справді хочу. І ніщо не завадить мені зробити це.

Він поглянув на Герцога.

— О ні, не вас, мій любий Герцогу. Барона Харконнена. Я хочу вбити Барона.

— Бар…он Хар…

— Мій бідний Герцогу, будь ласка, зберігайте спокій. У нас небагато часу. Після битви біля Наркаля я вставив вам фальшивого зуба — його потрібно замінити. За мить я зроблю вас непритомним і заміню зуб. — Він розкрив долоню й щось розглядав. — Точна копія: корінь зроблений у формі нерва. Його не помітять ні звичайні вловлювачі отрути, ні швидка перевірка. Розкусите зуб — оболонка трісне. А тоді ви різко видихнете і сповните повітря навколо вас отруйним, смертоносним газом.

Лето дивився на Юе і бачив шаленство в лікаревих очах. Піт стікав обличчям і підборіддям старого.

— Ви в будь-якому разі приречені на смерть, мій бідний Герцогу, — мовив Юе. — Та перед смертю ви наблизитеся до Барона. Він гадатиме, що ви добряче накачані наркотиками, а тому не нападете на нього. І вас таки накачають — і зв’яжуть. Але напад може набувати різноманітних форм. І пам’ятайте про зуб. Зуб, Герцогу Лето Атріде. Пам’ятайте про зуб.

Старий лікар нахилявся все нижче і нижче, аж доки його обличчя й обвислі вуса не заполонили все поле затуманеного зору Лето.

— Зуб, — буркнув Юе.

— Чому? — прошепотів Лето.

Юе став біля Герцога на одне коліно.

— Я уклав шайтанську[38] угоду з Бароном. І маю переконатися, що він виконав свою частину. Щойно побачу його, як дізнаюся про це. Тільки-но я гляну на Барона, то все збагну. От тільки я нізащо не наближуся до нього, якщо не заплачу. Плата — це ви, мій бідний Герцогу. А я про все дізнаюся, щойно його побачу. Моя бідна Ванна навчила мене багатьох речей, зокрема й розпізнавати правду навіть під страшенним тиском. Мені не завжди вдається таке, але щойно побачу Барона — і правда відкриється.

Лето спробував опустити погляд на зуб у руці Юе. Здавалося, ніби все відбувалося в жахливому сні — так не буває.

Вищир скривив бузкові губи Юе.

— Я не підійду так близько до Барона, інакше зробив би все сам. Ні. Мене триматимуть на безпечній відстані. Але вас… о так! Ви — моя люба зброя. Він захоче опинитися ближче до вас — щоб позловтішатися, похвалитися.

Як зачарований, Лето вдивлявся в порухи м’язів на щелепі Юе з лівого боку. М’яз смикнувся, коли старий заговорив.

Юе нахилився ближче.

— А ви, мій добрий Герцогу, мій чудовий Герцогу, маєте пам’ятати про зуб. — Він тримав його між великим і вказівним пальцями. — Вам більше нічого не лишається.

Лето беззвучно відкрив рота, а тоді мовив:

— Відмовляюся.

— О, ні! Ви не повинні відмовлятися. Бо за цю маленьку послугу я зроблю дещо для вас. Урятую вашу жінку і сина. Ніхто більше не може зробити цього. Вашу родину сховають там, де жоден Харконнен її не знайде.

— Як… урятувати… їх? — прошепотів Лето.

— Удати, ніби вони мертві, а тим часом переховати їх серед людей, які витягують ножа, щойно зачують ім’я Харконненів, які ненавидять Харконненів так сильно, що ладні спалити стільці, на яких ті сиділи, засипати сіллю землю, де ступали Харконненівські ноги. — Лікар доторкнувся до щелепи Лето. — Ви щось відчуваєте в щелепі?

Герцог збагнув, що не може відповісти. Слабко відчув, як щось із нього смикнули, а тоді побачив руку Юе, де лежав герцогський перстень із печаткою.

— Для Пола, — пояснив Юе. — Скоро ви знепритомнієте. Прощавайте, мій бідний Герцогу. Коли ми зустрінемося наступного разу, часу на розмови вже не буде.

Холодна відстороненість охопила щелепу Лето і його щоки. Тінистий коридор звузився до вістря шпильки, посеред якого виднілися бузкові губи Юе.

— Пам’ятайте про зуб! — шипів Юе. — Зуб!

19

Мала б існувати наука про невдоволення. Важкі часи та утиски потрібні людям, щоб розвивати душевну силу.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Джессіка прокинулася в темряві й відчула неспокій у німотній тиші навколо себе. Вона не могла збагнути причину кволості розуму й тіла. Хвилі страху пробіглися по її нервах. Вона подумала було сісти й увімкнути світло, але щось зупиняло її. Дивне відчуття в роті.

Гуп-гуп-гуп-гуп!

Монотонний стукіт у темряві, що линув з нізвідки в нікуди. Десь.

Очікування повнилося часом і голками в тілі, що супроводжували кожен рух.

Вона починала відчувати власне тіло й збагнула, що на зап’ястях і щиколотках у неї мотузки, а в роті — кляп. Вона лежала на боці зі зв’язаними за спиною руками. Перевірила пута і з’ясувала, що вони з кримскілового волокна — якщо вона розтягуватиме їх, то вони лише сильніше стиснуться.

А тепер Джессіка почала пригадувати.

У темряві її спальні вчувався якийсь рух. Щось вологе й пекуче ляснуло її по обличчю і заповнило рот. А тоді руки схопили її тіло. Вона уривчасто вдихнула — увібрала повітря — й відчула снодійне. Ясність розуму згасла, кинувши її в чорне провалля жаху.

«Ось це і трапилося, — подумала вона. — Як же просто виявилося підкорити Бене Ґессерит. Вистачило зради. Хават мав рацію».

Вона змусила себе не розтягувати пута.

«Це не моя спальня, — подумала вона. — Вони перенесли мене в інше місце».

Джессіка повільно відновила внутрішній спокій.

Жінка відчула запах власного поту з домішками страху.

«Де Пол? — запитувала вона себе. — Мій