Леобург - Ірина Грабовська

Данило роздратовано зітхнув, схрестивши руки на грудях. Він що — має настільки кепський вигляд?

— Чудово,— байдужно відповів він.— Дозвольте поцікавитися: чого вам треба?

Юліана знітилася і, втупивши погляд у підлогу, тихо сказала:

— Мені здається, ви уникаєте нашого товариства. Ви снідаєте, обідаєте й вечеряєте тільки в себе у кімнаті або — ще гірше — на кухні, серед слуг. Ви не спускаєтеся до вітальні ввечері... Я далебі не знаю, чим ми завинили перед вами...

— Ви все чудово розумієте, люба тітонько,— презирливо скривився Данило.— З огляду на обставини, що склалися, спілкуватися зі слугами мені набагато приємніше.

— Ви натякаєте, що це через Агнесин арешт? — сіро-зелені очі Юліани спалахнули, обличчя витягнулося.— Прошу, Едварде, не нагадуйте мені про той страшний день!

— Не нагадувати? — Данило криво посміхнувся.— Оце так! То ви вже встигли забути?!

Юліана посіріла й хитнулася. Здавалося, вона от-от знепритомніє і впаде просто Данилові під ноги, але він не зрушив з місця, щоб її підтримати.

— О, я не про це...— за мить відповіла вона.— Звісно, я караюся через те, що не змогла її захистити. Але, повірте, у мене була на те серйозна причина...

Оце вже цікавіше. Данило уважно стежив за кожним рухом своєї удаваної родички.

— Яка?

— Я не можу вам сказати, бо це, насамперед, в інтересах самої Агнеси,— швидко промовила вона й повернулася до початку розмови.— То що мені переказати Альбертові й Беаті? Ви прийдете почаювати?

Данило насупився, міркуючи, і тут помітив, куди спрямований Юліанин погляд. Вона витягнула шию і роздивлялася те, що лежало на підлозі поруч зі столом. Данило побачив один з аркушів, що його він щойно читав. Схоже, Юліана здогадалася, звідки міг випасти цей документ! Утім, те, що власник будинку вирішив ознайомитися з його минулим, ще ні про що не говорить. Але їй зовсім не обов’язково було знати, що вся історія Яблонських зараз міститься у скрині під його ліжком. Одного разу її вже крали.

— До чаю, кажете? — всміхнувся Данило.— Так, я спущуся. Об одинадцятій буду.

Юліана обдарувала його стриманою усмішкою, ще раз глипнула на аркуш на підлозі та вийшла з кімнати. Ледве двері зачинилися, Данило підхопив документ і роздратовано запхав його до скрині. Навіщо приходила Юліана? В те, що вона могла вбити Фелікса, він не вірив жодної секунди — аж надто груба робота, як на таку вишукану пані. Крім того, навряд чи вона стала б так підставляти власну доньку. Але те, що Юліана чудово знає, хто вбивця, і покриває його або навіть допомагає з якихось особистих мотивів, цілком імовірно. Він згадав, як Юліана намагалася підсипати в склянку Фелікса якийсь порошок, нібито засіб від розладу шлунку. Тоді вона ще не знала про історію з заповітом і, можливо, хотіла позбутися чванькуватого дівера, щоб Тео швидше став повноправним власником будинку. Проте реалізувати цей задум у неї не вийшло. В той сам час хтось почав плести свою хитру й плутану інтригу, і Юліані в ній цілком могла бути призначена головна роль.

Данило зітхнув. Зміїне кубло... Але у нього в голові вже визрів план. Він знав, що потрібно робити. У двері знову постукали. На порозі з’явилася нова покоївка, яку Свенсон нещодавно найняв на місце зниклої Верти.

— Прошу вибачити, пане Едварде, чи дозволите прибрати в кімнаті? — запитала вона російською майже без акценту: ймовірно, вона якраз і була представницею тієї російськомовної діаспори, заради блага якої в Леобурзі ухвалили Закон 4526.

Данило невпевнено кивнув, кинувши ще один швидкий погляд на ліжко, під яким була захована скриня, а потім вигукнув:

— Одну хвилину!

Покоївка покірно опустила голову й вийшла в коридор.

— Бісові секрети,— пробурмотів Данило, витягаючи архів. Він кинувся до шафи, відсунув Едвардові костюми, і запхав скриню під саму стінку. Потім зачинив дверцята й заховав ключ у кишені.

— Заходьте!

Покоївка зашурхотіла в коридорі й затягла до кімнати дивний, схожий на величезного жука з двома хоботами прилад. Один з «хоботів» покоївка одразу встромила в отвір за шафою. Вочевидь, він також працював від загальної для всього маєтку парової мережі, як і кавоварка на кухні. На мідній спині «жука» виднівся великий важіль з трьома можливими положеннями: «Mehr», «die Norm», «Weniger»[27].

— Що це? — пошепки поцікавився Данило, ніби боявся, що ця мідна істота оживе.

— Тягочист, пане Едварде,— здивовано мовила дівчина.— Його ще називають «буркотун».

— Ну звісно, буркотун, блін...— пробурмотів Данило.— Тобто, і як я одразу не здогадався?..

Дівчина подивилася на нього з подивом, витягла з-за пояса фартуха пухнасту щітку й почала змітати пил з тумбочки біля ліжка.

Данило обійшов «буркотуна» й вийшов у коридор.

Біля сходів стояло двоє: лікар Жуков — невисокий старигань із залисинами та блискучим чолом, і Альберт, який виструнчився зі звичним трохи переляканим виразом обличчя.

— Я вважаю, панні Беаті потрібно частіше бувати на свіжому повітрі,— сказав лікар і сховав у саквояж коротку мідну трубку з двома мініатюрними гнучкими шлангами.— Ліки обов’язково матимуть ефект, але мене турбує її меланхолія.

— О так, пане Жуков! Я не раз намагався вивести її на прогулянку, але Беа невтішна! Вона відмовляється виходити!

Данило зробив стурбований вираз обличчя, підійшов до них і шанобливо кивнув лікарю.

— Намагайтеся, намагайтеся, любий Альберте,— Жуков ввічливо кахикнув, натякаючи, що поспішає,— здоров’я вашої сестри залежить саме від вас.

Альберт зробив жест у бік сходів.

— Я вас проведу...

— О, Альберте! — Данило всміхнувся «кузенові».— Гадаю, в цьому немає потреби, я залюбки проведу пана Жукова.

Схоже, обидва його співрозмовники здивувалися, але заперечувати ніхто не наважився. Данило й лікар рушили сходами вниз, Альберт плентався позаду, напружено дослухаючись до розмови.

— Едварде, бачу, що ви накульгуєте... це після катастрофи водомобіля?

Данило стиснув зуби. Чортова нога! Якщо він пробуде в Леобурзі занадто довго, буде дедалі важче списувати свою ваду на вибух.

— Нещодавно послизнувся на мармурі, дрібниці.

— Дарма ви відмовилися від огляду,— лікар зміряв його недовірливим поглядом.— А як справи з вашою пам’яттю? Мене це неабияк непокоїть.

Данило примружив очі, міркуючи, що б таке збрехати.

— Здається, я починаю потроху пригадувати, лікарю,— нарешті сказав він.— Наприклад, нещодавно згадав епізод з дитинства... Батько застудився, і Тео так розхвилювався, що сидів біля дверей його кімнати кілька ночей... Пам’ятаю його обличчя — бліде й перелякане...

Треба ж, як розгулялася фантазія! Лікар