Леобург - Ірина Грабовська

Священик уже закінчував обхід, і цієї миті у дворі почувся гуркіт автомобільного двигуна. Джекі визирнула у вікно. В розчинені ворота увійшли двоє хлопців і дівчина. Всі троє були з наплічниками.

— А це хто в біса такі? — вигукнула Джекі.

— Мої «екологи»,— шепнув їй Федя.— Розважаємося далі!

Федя спустився на перший поверх і зупинився посередині холу.

— Пані й панове,— тоном конферансьє оголосив він.— Будинок нарешті освячено. Тепер дозвольте представити вам фахівців-екологів.

— З Києва? — недовірливо запитав дядько Толік.

— А то! — фиркнув Федя.— На закордонних у мене грошей забракне, але, я вас запевняю, ці нічим не гірші!

«Екологи» увійшли в будинок і зупинилися на порозі. Присутні оточили їх щільним колом. Федя почав натхненно розповідати, яка висока їхня кваліфікація. Джекі придивилася — всі троє зовсім не були схожі ані на екологів, ані на важливих «фахівців». Один з хлопців, худий і незграбний брюнет, мав довгу бороду, вузькі брюки й футболку з якимось дурнуватим написом у Фединому стилі. Другий був зовсім юний, Джекі навіть замислилася, чи виповнилося йому вісімнадцять років. Тільки дівчина лишалася незворушною. Її вбрання — короткі джинсові шорти й чорна майка, бретелька якої постійно з’їжджала з плеча, геть не пасувало до звання вченої дами. Вона жувала жуйку й знуджено спостерігала за тим, що відбувається. В якийсь момент її погляд упав на Джекі, й вона посміхнулася краєчком губ. Щось у її усмішці Джекі зовсім не сподобалося.

— Отже, всі охочі — до підвалу! Там ви переконаєтеся, що воду ми нічим не труїмо. А фахівці заміряють показники: радіацію і все таке інше,— бадьоро промовив Федя.

Підвал зацікавив далеко не всіх, але першим за Федею побіг дядько Толік. Романівці, обстеживши всі кімнати «палацу», вгамували цікавість і почали розходитися. Джекі пішла у вітальню і стомлено впала в крісло.

І чому в неї в голові досі лунав голос тої недоумкуватої бабці?

«Нікуди не дінеться».

Що? Або хто?

Джекі потерла скроні й відкинула голову на спинку крісла. З боку кухні почувся гамір — це поверталися «екологи» з Федею. Хлопець з бородою пройшовся вітальнею з якимось приладом, другий виніс із кухні дві колби з водою і запхав у свій наплічник. Дівчина теж повернулася до вітальні та знову втупилася у Джекі, від чого їй стало якось незатишно. «Екологиня» тепер роздивлялася її з відтінком презирства, без жодного натяку на тактовність.

Федя провів останніх відвідувачів, грюкнули вхідні двері. Він повернувся до їдальні, притулився до одвірка і схрестив руки на грудях.

— Ну от і все. Вони — наші найліпші друзі. Тільки, на жаль, якийсь пацан таки поцупив цяцьку з Даниної кімнати...

Дівчина нарешті відірвала погляд від Джекі й підійшла до нього.

— То що, наша місія закінчена?

— Звісно, ні,— Федя поклав руку їй на плече.— Ви ж екологи, люба моя. Зараз ми підемо брати проби води з колодязів і з річки.

Дівчина скинула його руку й закотила очі.

— Якийсь цирк! Мені сказали: «Треба допомогти Феді»,— і я, як дурна, побігла. І тепер стою отут і ні фіга не розумію.

Федя нарешті помітив наполегливий погляд Джекі й розвернув дівчину обличчям до неї.

— До речі, це — Джекі. Я про неї розповідав...— оголосив він.— Джекі, це мої друзі...

— М-м-м,— дівчина мляво всміхнулася.— Вона справді дивна.

Джекі спалахнула й уже хотіла щось відповісти, але Федя вказав усій компанії у напрямку дверей, і його друзі рушили туди.

— Дуже приємно,— процідила Джекі заготовлену фразу й проштрикнула Федю поглядом.

— Не звертай уваги,— винувато посміхнувся він.— Ліпше перевір, щоб усі двері й вікна були зачинені. Сподіваюся, вони більше не повернуться. Тож поки що — з перемогою, Курчатко!

Він вийшов. Джекі вигнула брови й здивовано кліпнула.

Курчатко?!

Розділ 10

Хімічний слід

Данило прокинувся сам, за кілька хвилин до того, як на столі заграв химерний будильник. На табло годинника була «08:30». Данило перевів держак виклику прислуги в положення «їсти», сходив у душ і сів за папери.

Накладні, якісь розписки, листи Агнесиного діда до своєї коханої в Париж, листи від Фелікса до Августа та його родини... Врешті-решт він витягнув зі скрині товсту теку з двома гербами: леобурзьким і родовим гербом Яблонських. Данило швидко переглянув текст.

«Історія маєтку Яблонських. Власник — Август Тадеуш Яблонський».

На пожовклих аркушах містилася історія будинку, але розповідь обірвалася на другій сторінці. Крім неї, в теці знайшлася купа феротипів і синюваті аркуші копій документів на будинок. Тут лежали креслення, кошторис на будівництво, кілька сторінок описів із заплутаною юридичною термінологією. Данило насупився. Цікаво, як цей будинок з’явився одразу в двох реальностях? Судячи з усього, будівля в Леобурзі та в Романівці — це той самий об’єкт і, відповідно, будуватися він мав одночасно — років тридцять тому. Тільки так можна пояснити разючу схожість будівель. «Будинкові необхідно сподобатися». Данило гмикнув. Якщо транслокальне місце, як вважав дядько, і справді має «розум», цілком можливо, що й Августові Яблонському в паралельному світі, і якомусь партійному цабе «ідея» побудувати той самий маєток спала водночас.

Маєток Яблонських оберігається законом про збереження цінних культурних об’єктів... відповідно до закону... раз на рік власникові будинку слід з’являтися до Верховної Ради й надавати докладний звіт про стан будівлі, підтверджений висновком. Головного архітектора вільного міста Леобурга. Для виконання перебудови або інших втручань... слід подавати спеціальне клопотання до Управління охорони архітектури й історії міста...

На останньому аркуші в окремій графі перелічувалися всі власники за всю історію будинку разом з їхніми можливими спадкоємцями.

І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передасться від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передасться в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність.

У двері постукали, Данило здригнувся. Він рвучко схопив зі столу стос паперів, сховав їх у скриню й запхав її під ліжко.

— Так, заходьте!

Він усівся на краєчок столу. В кімнату зазирнула Юліана. В чорній траурній сукні вона мала ще більш блідий вигляд, ніж зазвичай.