Леобург - Ірина Грабовська
Краєвид за вікном змінився — будинки тепер були нижчі й вигляд мали простіший, з пласкими дахами — однотипні квадрати з внутрішніми дворами. На вулицях стало помітно більше людей: багато чоловіків носили тюрбани й довгі різнобарвні халати, деякі мали фески; голови жінок покривали хустки. Тротуари захаращували прилавки з усякою всячиною: мішки з кавою та прянощами, фрукти на піддонах, якісь агрегати з безліччю трубок, схожих на кальян. А на тлі розмаїття кольорів самотньо темніли грубими плямами силуети поліціянтів.
Потяг став на останній зупинці — «Мусульманський квартал».
Данило ніби опинився на жвавій вулиці Стамбула. Людей було так багато, що йому доводилося протовплюватися крізь них, відбиваючись від настирливих торговців і намагаючись розібрати закрутисті назви вулиць. Раптом на очі йому трапився папірець з уже знайомим зображенням дівчини. Оголошення було написане німецькою:
Зникла Олена Кулик. За будь-яку звістку про неї — винагорода в тисячу лео. Підданка Леобурга, живе в Творчому районі, скрипалька. 18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки. В день зникнення була вдягнена в блакитну сукню, білий капелюшок, білі черевики. Звістки надсилати батькові, Михайлові Кулику, вузол пневмопошти №2, Творчий район.
Данило озирнувся. На інших стовпах такі самі оголошення були ретельно здерті, подекуди навіть замазані білою фарбою. Або поліція вважала, що докладає достатньо зусиль для пошуку дівчини, або ж хтось не бажав, щоб леобуржці знали про зникнення. Дуже дивно.
За кілька хвилин Данило опинився на круглій площі з невеликою мечеттю. Чотири різьблені мінарети стриміли в небо, наче гострі голки, сама будівля була схожа на ажурний торт з кількома темними куполами й вигадливими візерунчастими арками. Вглиб кварталу по діагоналі від мечеті збігала вузька вуличка Джабіра ібн Хайяна. Ну нарешті!
Будинок Аль-Разі знайшовся майже одразу. Ледве Данило заніс руку, щоб постукати дверним молотком, двері розчахнулися самі. На нього, примружившись від яскравого денного світла, дивився височезний чорнявий чоловік з довгою кошлатою бородою. На ньому був брудний, подекуди пропалений одяг з пристебнутими рукавами й фартух, ноги захищали гумові чоботи з високими грубими халявами, а на шиї гойдалися круглі захисні окуляри. Данила мало не звалив з ніг ядучий запах — схоже, хімік проводив якийсь експеримент.
— Доброго дня,— Данило зняв ненависний циліндр.— Пан Аль-Разі?
— Оце так несподіванка,— презирливо посміхнувся дослідник, обтираючи руки об фартух.— Це ж вельмишановний пан Едвард Яблонський власного персоною!
Данило отетерів. Утім, нічого дивного — Едвард був досить відомою фігурою в місті, й багато людей знало його в обличчя.
— Так, це я, але хотів би попередити вас, пане Аль-Разі, що після недавньої аварії...
— І принесло ж тебе лихо сьогодні! — змахнув руками хімік.— Це я маю тебе попередити: якщо розмова — не про повернення боргу, маєш одну хвилину, щоб забратися звідси деінде!
Його суворо зсунуті кудлаті брови, сердиті чорні очі й вигнуті з огидою губи свідчили про те, що варто забиратися подалі просто зараз.
— Я вам винен? Багато? — Данило насупився.
— Ти ще маєш нахабство перепитувати?!
— Я ж намагався вам сказати, що після нещодавньої аварії нічого не пам’ятаю...
— Не пам’ятаєш?!
— Так, можливо, ви чули, вибухнув водомобіль...
— То це твій клятий водомобіль винен у тому, що ти не пам’ятаєш про борг?! — араб затрусився від люті.— Я заклав Раді свою лабораторію, сидів на хлібі з водою, щоб завершити експеримент, поки ти щедро оплачував це безумство моїми чесно виграними грошима!!!
— Так, почекайте,— Данило підняв вгору руку.— Я все поверну, присягаюся, до останнього лео. Я просто забув...
Даремно він це бовкнув! Хімік грюкнув дверима й за мить з’явився знову, але вже з дивакуватого вигляду рушницею, що мала довгу, трохи вигнуту цівку та круглий барабан, забитий патронами.
— Ти забув, що мало не лишив мене без левчика, мерзотнику?! — заревів араб.— Я зараз трохи поновлю тобі пам’ять!
Данило позадкував, а потім щодуху драпонув вулицею вниз. За спиною пролунав перший постріл.
Квадратні двоповерхові будиночки розташовувалися майже впритул один до одного. Данило пірнув у вузький прохід між будівлями. То був маленький світлий двір: посередині на мотузках сохнула білизна, балкони другого поверху сходилися в спільну галерею. Старезний дід у тюбетейці, що стискав у руках прозорий курильний апарат, видихнув дим і здивовано витріщився на розпатланого від бігу молодика. Данило озирнувся. Тікати далі нікуди. Він ухопився за край балкончика-галереї і, підтягнувшись, виліз ґратами на другий поверх. Тільки-но він устиг застрибнути на балкончик, пролунав другий постріл, за ним — третій. У вікнах з’явилися перелякані обличчя.
Данило притулився спиною до широкої колони й обережно визирнув на оскаженілого араба.
— Абу, ти що коїш, навіжений?! — верескнула з вікна жінка.— Ти мені своєю хлопавкою дітей збудиш!
— Цей пройдисвіт хоче обдерти мене до нитки! — заволав хімік і ще раз вистрілив у небо.— Він каже, що не пам’ятає про борг!
— Брехня! — вигукнув Данило.— Я не про борг говорив, а взагалі! Я втратив пам’ять!
— Ось бачиш, Зуліє, він забув, а я тепер лабораторію не викуплю! Сфера сьогодні знову вибухнула!
— То он воно що гриміло...— буркнула жінка.— Дивись, Абу, вилізуть тобі боком ці експерименти!
Гримнув ще один постріл.
— І годі стріляти! Який шайтан тебе сюди загнав! Забирайся до свого дому, там і лякай людей!
Вікно гримнуло, старигань у тюбетейці влипнув у стіну галереї, круглими очима дивлячись то вниз, то на Данила. Дід зробив вдих, і з круглих залізних трубочок обабіч прозорого тубуса вихопилися струмені диму з ароматом кориці.
— Спускайся, пройдисвіте!
Шостий постріл! Данило зітхнув: можливо, ця рушниця — дійсно нешкідлива пукалка, як вважала Зулія, але ризикувати все-таки не хотілося.
— Послухайте, пане Аль-Разі, присягаюся, що поверну всі гроші! Ну, невже слово Яблонського зовсім нічого не варте? Ви ж, здається, товаришували з моїм дядьком?
— Не смій порівнювати себе з ним, негіднику! — прогарчав хімік, але нового пострілу не зробив.— Слово Яблонського мала право давати тільки одна людина, але її вже забрав до себе Аллах! І тепер я хіба що старшій його дочці
