Леобург - Ірина Грабовська

Вже прослизнувши повз неї в свою кімнату, Данило почув позаду легкий смішок. Що ж, якщо йому вдалося розвеселити навіть депресивну «кузину», то вигляд ззаду в нього, м’яко кажучи, і справді комічний.

— Маю одне припущення, що це за порошок, але я не впевнений...

— Миш’як?

— Господь з вами, що ви таке говорите, пане Едварде! — сплеснув руками Свенсон.— Не думаю, що пані Юліана намагалася отруїти вашого батька!

— Але вона сипала йому в склянку якусь гидоту,— роздратовано відповів Данило й покрутив у руках пляшечку.— Наскільки я знаю, солі миш’яку спричиняють симптоми, схожі на розлад шлунку. Необхідно з’ясувати, що це.

Дворецький в задумі звів брови.

— В нашому місті багато славетних вчених, але після того, як загинув ваш дядечко, є тільки одна людина, здатна на чудеса у своїй лабораторії. Його звуть Абу Аль-Разі. І якщо цей порошок — те, що я думаю, то створив його саме він. Вам слід показати вміст пляшечки йому.

Аль-Разі мешкав на околиці Академічного району, на вулиці Джабіра ібн Хайяна. Спочатку Данило хотів смикнути держак виклику слуг у положення «Екіпаж», але потім передумав. Що менше людей знатиме, куди й навіщо він пішов, то краще. Свенсон намалював йому досить докладний план, та й відстань була не надто велика. Данило вийшов з дому. Його шлях лежав на південний захід Леобурга. Від маєтку Яблонських на Соборній вулиці він попрямував у бік центральної площі. Зупинившись під табличкою «Станція „Площа Олекси Чорного“», Данило помітив сходи, що піднімалися до вузької платформи на рівні другого поверху, де стояло кілька людей, вочевидь, чекаючи на монорельс. Данило збіг сходами, й саме тієї миті потяг із сичанням зупинився біля платформи. Хлопця обвіяло хмарою сизої пари, і він насилу втиснувся у переповнений вагончик.

— Хто ще не сплатив за райзу[28], шановні добродії? — гукнув російською зі звичним для леобуржців німецьким акцентом вусатий кондуктор, просуваючись салоном.— П’ять левчиків!

Данило порився в кишені й витягнув срібний лео. Монорельс різко здригнувся й помчав углиб Аристократичного району. Поки кондуктор відраховував решту, Данило обернувся до вікна й спостерігав: повз пролітали гарні будівлі та сквери, поважно ступали вулицями аристократи, постукували копитами коні, сигналили паровими свистками метушливі паромобілі. Тротуаром однієї з вулиць простувало щось на зразок механічного крісла на масивних ногах — згори, сховавшись від сонця під парасолькою, сиділа літня жінка. Побачивши її, з кондитерської вискочив товстий лисуватий господар і, запрошуючи жінку до крамниці, заметушився навколо крісла. Данило мимоволі всміхнувся. Він і сам не розумів, чому це місто так припало йому до душі, так надихало та вражало його. Тут він уперше за довгий час почувався собою колишнім — цілеспрямованим, наполегливим, живим. І водночас тінь чогось брудного, лихого постійно закрадалася в його думки про Леобург. Осяйне, провідне місто вчених, зі світлими будинками й розмаїттям культур, нагадувало велике яблуко, поточене шкідниками: десятки чорних мундирів на вулицях, гонорові лозунги й заборони, заборони, заборони... Тут було важко дихати, і зовсім не через імлу від парових котлів.

Монорельс зупинився на станції «Науковий узвіз». Вузька вулиця вела до гарних кованих воріт з написом «Академічний район». Навпроти цієї вивіски тріпотів черговий плакат: «Ученые — честь Леобурга! Высокому званню служи беззаветно!»[29] Поруч з цим невинним гаслом чомусь був розміщений портрет усміхненого Оздеміра. Вождь і керманич! Данило презирливо гмикнув.

— Перепрошую,— Данило звернувся до кондуктора.— Як мені потрапити на вулицю Джабіра ібн Хайяна?

— О, не хвилюйтеся,— кондуктор підкрутив кінчик пишного вуса.— Вам до кінцевої.

Монорельс мчав парком, просто поміж дерев: унизу миготіли доріжки для прогулянок, фонтани й мешканці Академічного району — переважно молодь. Дехто носив чорні, бордові й зелені мантії, інші — звичайний одяг, притаманний їхньому рідному району: хтось ходив у дорогому костюмі, навіть у спеку пов’язуючи шийну хустку; хтось вбирався у яскраве, блискуче, оторочене пір’ям вбрання, пишні короткі спідниці й споруджував неймовірні зачіски, вплітаючи в різнокольорове волосся дивні мідні штуковини та прилади; інші перехожі були вдягнені простіше: картузи, штани на підтяжках, прості лляні сорочки та штиблети, сірі невиразні сукні. Аристократи, богема, робітники. Всіх їх об’єднав потяг до науки. Кілька разів на очі Данилові потрапляли загони хлопців, одягнених в однакові білі сорочки й сині костюми. На піджаках вони мали емблеми, а на рукавах — пов’язки з леобурзьким гербом. Імовірно, в Леобурзі теж були свої пластуни. Здається, колись Тео називав їх кундшафтерами.

Раптом потяг різко зупинився, машиніст протяжливо посигналив. Леобуржці стривожено посунулися до вікон. Попереду щось відбувалося, в повітрі чувся ледь уловимий запах пороху. Внизу раптом щось вибухнуло. Дами зойкнули, чоловіки обурено загомоніли. Данило відчинив вікно й визирнув назовні.

— Спокійно, спокійно, панове,— забасив кондуктор.— Ловлять шпигуна! Все задля нашої безпеки!

Вулицею бігли чи то люди, чи то якісь істоти — Данило навіть не зрозумів, що відбувається. Їхня форма була схожа на важкі шкіряні скафандри. На головах були круглі шоломи з опуклими скляними «очима» й залізні маски з витягнутими ґратчастими носами, а на рукавах виднілися шеврони у вигляді срібних плавців. Певно, це був якийсь особливий загін леобурзької поліції. Вони вели якогось чоловіка, заломивши йому руки. Один з поліціянтів зупинився й махнув рукою машиністові монорельса. В ту ж мить потяг рушив далі.

Вагон стривожено обговорював «шпигуна». Жінки зітхали, якийсь товстий пан трусив кулаком і кричав, що австріяки ніколи не отримають їхнє місто, а одній юній панночці стало зле, й тепер кілька дам обмахувало її віялом. З-перед очей Данила ніяк не могли зникнути акулячі морди з опуклими скляними очима. Якщо це така форма у тутешнього спецназу, то вигляд вона має більш ніж загрозливий. І чийого шпигуна вони впіймали? І чи шпигуна взагалі?

Потяг пролетів крізь парк і зупинився на черговій станції. «Леобурзький класичний університет». Данило глянув праворуч і завмер. Будівля з червоної цегли зі стінами, що були багато прикрашені різноманітною ліпниною, мозаїкою, фресками, нагадувала середньовічний палац, хоча їй, як іншим спорудам Леобурга, не могло бути більше тридцятьох років. Університет обіймав внутрішній двір своїми величезними крилами — західне закінчувалося невисокою каплицею, східне крило уквітчувала вежа, оточена відкритими гвинтовими сходами. Зараз у дворі було порожньо — студенти роз’їхалися на вакації.

Поруч з центральним входом вітерець шарпав великий плакат: «Громадський диспут: чи існують вікна в іншу реальність». Данило здригнувся й притулився до скла. «В гострій дискусії зійдуться професор природознавства Леобурзького класичного університету Дж. Д. Кубрик