Леобург - Ірина Грабовська

— Ти щось зовсім бліда,— він схилився до неї.— Боїшся?

— Боюся?! — пирхнула вона, відчайдушно борючись із раптовою сухістю в горлі.— Я виросла в дитбудинку!

Він знизав плечима й підібгав губи — якось ну дуже жалісливо. Джекі остаточно розлютилася. До біса! Навіть якщо вона одного разу нарікала при ньому на свою долю, це не привід жаліти її, немов побите цуценя. Жаліють лише слабких і вбогих, а вона цілком може дати собі раду. Знайде собі роботу в райцентрі, бодай продавчинею у кіоску або навіть прибиральницею. Щоправда, доведеться довго діставатися туди, але вона впорається. Вона вміє виживати.

Федя кивнув.

— Ну, атмосфера трохи напружена, справді є чого боятися. Але Данило ж пообіцяв будинок Маріанні, все начебто вляглося, і тобі, мабуть, нічого не загрожує...

— От і добре.

— Але я міг би...

— Міг би що? — Джекі схопилася з крісла.— Пожити тут ще кілька днів, а потім усе одно поїхати? Ні, вже ліпше їдь зараз! Не треба цих жертв!

Федя здивовано закліпав.

— Гаразд. Я ж хотів як краще...— він знизав плечима.— Бувай.

І він пішов. Грюкнули важкі вхідні двері, й у будинку затихли всі звуки, навіть масивний дзиґар у їдальні цокав не так голосно. Джекі відчула, ніби кисню в кімнаті раптом поменшало і скоро зовсім нічим буде дихати. Вона ступила кілька кроків і зупинилася на виході з вітальні, притулившись чолом до холодного дерев’яного одвірка.

Ситуація абсолютно типова. Навіть незрозуміло, чому вона раптом так похнюпилася. Дівчинко, ти ж знаєш, що на цьому світі потрібна лише самій собі. Тож у чому річ?

Джекі й сама не помітила, як по щоках покотилися сльози. Вона відчувала, як з-під ніг пливе земля, а все тіло стискають гігантські залізні лещата.

Ти на цьому світі потрібна тільки самій собі.

І, авжеж, не йому.

— От дурна...— Джекі затулила обличчя руками й кілька хвилин стояла, тяжко ковтаючи повітря.

Тиша навкруги стала прозорою й нереально дзвінкою, і дівчині здалося, що їй у спину спрямовано кілька пар очей. Вона рвучко обернулася. Нікого. Охопила жорстка остуда. Ніч на самоті в цих стінах — і збожеволіти можна...

Коліна тремтіли, Джекі рушила на кухню, випила склянку води й раптом почула, що у дворі щось відбувається.

Джекі миттю влипла у вікно. Хвіртка була незамкнена, й у двір безцеремонно вдерлася юрба. Дівчина помітила звично п’яного дядька Толіка та здригнулася. Їхня минула зустріч обернулася для неї величезним синцем під оком. Що їм усім знову треба?! Люди кричали, кидали камінці у вікна, натискали кнопку електричного дзвоника, і трелі його лунали по всьому будинку, дзеленчали по шибках і краях кришталевого посуду в серванті.

Ззаду почулися кроки. Джекі похолола від страху. Вона ж власноруч зачинила двері чорного ходу! Тоді хто ж це?!

Вона кинулася у вітальню і присіла за спинкою дивана. Поки той, хто вдерся до будинку, роззиратиметься, можна проповзти повз нього — килим тут товстий, з високою ворсою, і Джекі не почують, а потім...

— Джекі!

Невже...

Вона здригнулася й повільно випросталася. Федя стояв посеред кімнати з круглими від переляку очима, його сумка глухо впала на підлогу.

Від несподіваних радощів у Джекі запаморочилося в голові. Її захлиснула така хвиля ніжності, що вона злякалася сама себе. Їй хотілося обійняти його, притиснутися до веснянкуватої щоки, вчепитися в нього так міцно, щоб він ніколи не пішов, не кинув її саму і щоб вона знову, як тої миті на дивані, почувалася в безпеці. Від цього почуття їй забракло повітря.

Федя за кілька кроків перетнув вітальню.

— Нас нема вдома, чуєш? Нікого нема. Вони мене не бачили.

Він простягнув їй руку, але Джекі не зрозуміла, чого він від неї чекає.

Він таки повернувся. Він з нею. І разом вони вже якось вигадають, що робити з цими маніфестантами.

Федя схопив її за руку й потягнув на кухню, до входу в праву вежу.

— Ми побачимо, що відбувається навколо будинку,— говорив він, швидко збігаючи по високих сходах.— І, крім того, звідти є вихід до стайні.

Вони опинилися в кімнатці з купою мотлоху: коробок, банок, зламаних приладів, старих наукових журналів. Федя визирнув у вузьке вікно з різьбленою решіткою. Джекі тільки невідривно дивилася на нього, як на справжнє диво, і не могла вимовити й слова.

— Я пішов до автостанції, дивлюся — сунуть. І звідки їх стільки взялося? Ти правильно вчинила, що не вийшла.

— Куди тут виходити...— Її голос пролунав хрипко й невпевнено.

— Ага, вони щось не схожі на пупсиків,— кивнув Федя й поглянув на неї.— Я тому й повернувся.

У її голові безперервно крутилося лише одне й те саме питання.

— То ти залишишся?

Федя звів брови, ніби й сам перейнявся цим питанням.

— Не знаю. Якщо чесно, я почуваюся якимось кретином.

— Ти диви,— здивувалася Джекі.— А чого ж так?

Він опустив погляд у підлогу й копнув ногою старий транзистор.

— Ну, почнімо з того, що я не збирався тут жити. Але так вийшло, ну й біс із ним. Потім Данило повернувся, наче залагодив усе з Маріанною... і відпустив мене. Будь-яка нормальна людина, в якої є робота й особисте життя, одразу ж подалася б додому. Це логічно. Але я відчуваю, що це... якось неправильно. Розумієш? Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж.

Джекі важко зітхнула й склала руки на грудях.

— Ну, я тобі не допоможу у твоїх рефлексіях.

— Допоможеш.

— Як?

Їхні погляди перетнулися, серце затріпотіло. «Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж». Те, що відбувалося зараз унизу, абсолютно не стосувалося Феді. Це стосувалося Данила і його будинку, зниклого дивакуватого дядька-дослідника, її — бо вона не мала куди йти, але жодним чином не зачіпало ані Фединих інтересів, ані обіцянок. Він виконав свою місію. Данило зняв з нього відповідальність. І справді дивно, що він раптом повернувся. Адже єдина причина, яка тримала його тут зараз,— це... вона.

— Попрохай мене залишитись.

У Джекі одразу пересохло в роті, тому, навіть якби її катували, вона не змогла б видати ані звуку. Вона тільки незмигно дивилася йому в очі, лякаючись власних припущень і почуттів.

— Скажи: «Федю, залишися, будь ласка».

— Я...

— Дай мені причину, Джекі. Я зависнув. Я не можу тут залишатися, але й поїхати