Леобург - Ірина Грабовська
Федя ступив уперед і тепер стояв так близько, що у Джекі підкошувалися коліна. Ще кілька секунд — і вона впаде просто йому під ноги. Федя роздивлявся її з якимось сумом, без жодної іронії, як і тоді, коли розповідав про травму Данила. Це так лякало Джекі, що сили думати чи говорити не було. Він не жартує. Він тут через неї. Але чому? Через жалощі? Чи...
Джекі заплющила очі. Звідки це «чи»? Звісно, жаліє її, як вуличне кошеня. Вона ж така субтильна й маленька, а тут ще синець набили... Джекі ледь помітно посміхнулася сама собі. Яка ж ти дурна. Яка жалюгідна. Тільки у твоїй голові могло виникнути божевільне припущення, що...
— О, диви, вони звалюють! — радісно виголосив Федя, й вона різко розплющила очі. Звуки, запахи, світло — весь світ обвалився на неї, наче величезна хвиля, що нависала, чекаючи потрібної миті. Федя дивився у вікно.
— Федю...
Він, схоже, не чув її, притулившись плечем до стіни й роздивляючись двір.
— Що за фігня така? Данько ж поговорив з Маріанною...
— Федю, залишися, будь ласка.
Він обернувся до неї і, хоча не усміхався, у його темних очах спалахнули вогники.
— Залишися, будь ласка,— самими губами повторила Джекі.
Він нарешті відірвався від споглядання, сховав руки в кишені джинсів і поважно рушив до неї. Потім звів одну брову та втягнув щоки.
— Ну... якщо ти наполягаєш...
— Не знаю, чому ти це робиш, але дякую.
Джекі відчула, що її знову, як і пів години тому, огортає тепло — таке несподівано бажане, що навіть поколює шкіру. Їй стало млосно: так ніби дістаєшся найвищої точки на американських гірках, а тоді зриваєшся вниз на шаленій швидкості. Федя здмухнув з чола неслухняне пасмо й простягнув руку.
— Спільники?
Вона слабко всміхнулася й потисла його долоню.
За кілька годин по тому вони сиділи внизу, у їдальні, з бутербродами й чаєм, і вигадували якийсь план, щоб здихатися настирливих відвідувачів. Джекі досі перебувала в дивній невагомості й чула Федині слова, ніби крізь товщу води. Цього оксамитового вечора, такого тихого і прозорого, їй зовсім не хотілося згадувати про погане. Її вперше в житті не кинули напризволяще. Про що інше думати зараз?
Мабуть, усвідомивши, що його спільниця перебуває десь за межами стратосфери, Федя побажав їй на добраніч, суворо наказав замкнути всі виходи та входи й не визирати у вікно. Він пішов до себе, а Джекі ще довго сиділа за столом з шістьма порожніми стільцями.
— Тео, Едвард, Фелікс, Агнеса, Беата, Альберт і їхня мамця... як там її...— пробурмотіла вона й підвелася, коли годинник пробив десяту.— Іван Дмитрович навіть стільці передбачив. От маніяк.
Дивно, хоча нічого й не змінилося, проте спала Джекі в ту ніч напрочуд спокійно, хоча й недовго. Вже о сьомій ранку Федя затарабанив у її кімнату.
— Хто рано встає, тому Бог подає,— бадьоро продекламував він з-за дверей.— Я щойно з церкви, зараз почнеться наше шоу. Якщо не хочеш бігати в одній футболці перед натовпом, вилазь із ліжечка!
Джекі тільки ліниво угукнула, підібгавши подушку.
Коли за двадцять хвилин вона вийшла на сходи, то мало не скотилася вниз від подиву. Першою думкою було бігти назад, але, здається, її вже помітили: погляди гостей метнулися нагору, а дітлахи, що роздивлялися картинки на порцелянових кахлях коминка, почали тицяти пальцями в її бік. Федя стояв посеред холу поряд зі священиком у довгій чорній рясі й осявав присутніх яскравою усмішкою. Під аркою входу до вітальні сиділа в кріслі баба Маня — сухувата старенька у квітчастій червоній хустці. Помітивши Джекі, вона несхвально скривилася.
— О, ну от і Джекі! — радісно вигукнув Федя. Він умить злетів по сходах, міцно стиснув її руку й смикнув до себе.— Ви її чудово знаєте і...
— Федю...
— ...сподіваюся, любите...
— Що вони тут роблять? Що відбувається? — шикнула Джекі, напівмертва від страху.— І цей... дядько Толік...
— Усміхайся...— жорстко процідив Федя крізь голлівудську усмішку.— Вони мають переконатися, що ми тут не ріжемо чорних півнів на вівтарі.
Джекі роблено всміхнулася.
— Вони шастатимуть скрізь?..
— Ноутбук я вже сховав, а той пекельний котел у Даниній кімнаті накрив скатертиною,— не обертаючи голови, прошепотів він.— Твоя справа — зображати привітну господиню... ну, бодай спробуй.
Він стиснув її руку ще сильніше, аж Джекі мало не скрикнула, і потягнув униз. Вхідні двері були відчинені навстіж, і здавалося, тут уже зібралася вся Романівка від старого до малого. Сюди, немов до музею, вели діточок, сільська молодь знімала внутрішнє оздоблення «замку» на телефони. Джекі знала майже всіх, але їй так і не вдалося ні з ким потоваришувати. Тільки тітка Дарина, яка прийняла її на роботу до корівника, ставилася до неї поблажливо, але її тут чомусь не було. Федя проштовхав Джекі крізь натовп просто до священика. Той змусив людей розступитися, і процедура освячення розпочалася.
Поки панотець креслив у кутках кімнат хрести й махав кадилом, читаючи молитви, Джекі помітила, що її кривдник, дядько Толік, зосереджено роздивляється стелю, стіни, ніби вишукує якісь пастки чи камери відеоспостереження. Дівчині це не сподобалося.
Священик піднявся на другий поверх, і натовп роззяв рушив за ним. Дядьки занесли крісло з бабою Манею сходами нагору, і вона тепер напружено вдивлялася всередину кімнати Левченка, куди щойно зайшла процесія.
— Лихе місце...— баба Маня глянула на Джекі прищуленим оком.— Дірка там, холодом тягне...
Джекі й сама похолола. Напевно, вона так зблідла, що Федя, який обернувся цієї миті, підтримав її за плечі.
— Яка дірка? — змертвіло прошепотіла Джекі.
— А то ти не знаєш, кицю,— скривилася баба.— Те, що отця святого покликали, добре, та тільки жити тут усе’дно нікому не варт! Того й гляди засмокче... кількох уже засмоктало...
Федя нервово всміхнувся, вони з Джекі швидко перезирнулися.
— І що ж робити з цією діркою?
— Нічого. Чіпати її не можна — пропаде все село. Їхати вам треба звідси.
Чудова порада! Весь переляк як рукою зняло, і Джекі розлютилася.
— А як нікуди? Що тоді?
— А нічого,— баба Маня вишкірилася своїм беззубим ротом.— Буде тобі куди їхати, кицю. Нікуди не подінеться. Все в тебе буде!
Джекі здивовано наморщила лоба. Це що, пророцтво? Вона виграє в лотерею і купить собі будинок? Чи у неї теж з’явиться дядечко з нечуваними статками? Вона хитнула головою. От що-що, а в балаканину провісників
