Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Господи Боже. (Пауза, під час якої він намагається все це усвідомити — тоді в паніці відкидає.) Ні — як ви таке можете казати — ви не відчуваєте пам’яті? потяг… ми у вигнанні, у нас є дім! (Вона нічичирк.) Там, унизу! Не вгорі на межі. Там, у ЦНС!
— (Тихо.) Більшість так вважає. Згаслі іскри. Уламки розбитих під час Творення суден. А одного дня, перед самим кінцем, усі повернуться додому. Останньої миті з’явиться провісник Царства, але я кажу вам, що нема ніякого послання, нема ніякого дому — лиш мільйони втрачених митей… і все. Наша історія — сукупність останніх митей.
Вона перетинає захаращену кімнату, в ній повно м’яких шкур, натертого цитриною тикового дерева, фіміаму, що завитками підноситься догори, блискучого оптичного приладдя, вицвілих середньоазійських золотаво-багряних килимів, вислих кованих конструкцій ребрами назовні, довго-предовго йде через авансцену, їсть помаранч, кислу скибку за скибкою, фаєва одіж красиво розвівається, рукави продумано спадають з підкладених плечей і збираються у довгі вузькі манжети, туго застебнуті на ґудзики, все це має якийсь безіменний землистий відтінок — живоплітно-зелений, глинисто-брунатний, ледь окислений, з подувом осені, — світло з вуличних ліхтарів просочується поміж стебел філодендронів і пальчастого листя, схоплених у жменю останнім порухом західного сонця, жовто і незворушно спадає на різьблені сталеві пряжки на підйомах ніг і розтікається далі бічними смужками вниз по високих каблуках її лакованих черевичків, відполірованих настільки, що здаються безбарвними — хіба м’яке цитрусове марево там, де світло їх торкається, а вони його відштовхують, як поцілунок мазохіста. Позад неї килим розгладжується, видно, як повільно зникають відбитки підошов і каблуків. Через усе місто самотньо гримає вибух ракети, далеко на схід звідси, схід — південний схід. Світло по її черевичках тече і пригальмовує, немов пообідній потік машин. Вона бариться, щось собі пригадує: військова сукня тремтить, шовкові нитки у прядиві багатотисячне здригаються, коли з них зісковзує мерзлякувате світло, а тоді знову торкається їхніх беззахисних спинок. У кімнаті згущуються запахи тліючого мускусу і сандалового дерева, шкіри і розлитого віскі.
А він — безсторонній, мов транс, дозволяє її вроді проникати у нього або уникати його, як вона сама того забажає. Чим іще йому бути, як не слухняним приймачем, заповнювачем мовчання? Всі радіуси кімнати — її, водянистий целофан — тріскотливо-тангенціальний, коли вона обертається на вісях-каблучках, щоб кинутись назад власними слідами. Невже він справді любить її майже десятиліття? Неймовірно. Цю шанувальницю «розкішної болячки», якою рухає не якась там хіть, навіть не прагнення, але порожнеча, безнадія. Вона страхітлива. Хтось назвав її еротичною нігілісткою… кожен із них, Черрікок, Поль де ла Нюї, навіть, здогадується він, юний Трефойл, навіть — якось він чув — Маргарет Квортертон, усіх їх використовують задля ідеї Нуля… аби велика відмова Нори вселяла ще більше священного страху. Бо… якщо вона його насправді кохає: якщо всі її слова, десятиліття кімнат і розмов щось та значили… якщо вона його кохає і все одно відмовить, з прикрим шансом 5 до 2 заперечить його дар, відмовить у тому, що вирує у кожній його клітині… тоді…
Якщо вона кохає. Він занадто пасивний, йому бракує нахабства залізти всередину, як це спробував Черрікок… Черрікок узагалі трохи прибитий. Занадто часто сміється. Але ж і не безцільно, а над тим, що, як він гадає, решта також бачить. Усі ми дивимося якийсь дурнуватий кіножурнал, падає молочно-білий промінь проєктора і гусне від диму з вересових люльок і дешевих «Абдулл» і «Вудбайнз»… висвітлені профілі військових і молоденьких панянок — це краї хмар: мужній креп пілотки ножем крає затемнений кінозал, лискуча округлість шовкової ноги пальчиками всередину ліниво кинута між сидіннями переднього ряду, а нижче різкі тіні оксамитових шапчинок і пухнастих вій під ними. Такими ночами поміж хтивих парочок — сміх Рональда Черрікока, що нидіє на самотині, вразливий, легко спалахує, виколупує жуйки зі щілин, носить чудернацький благенький поліетиленовий макінтош… З усіх розкішних болящих саме він береться за найнебезпечніші мандрівки у її порожнечу, шукає серця, ритм биття якого він і задаватиме. Це мало б її здивувати, Нора така безсердечна: Черрікок припав на коліна, колише її шовки, поміж його пальцями вихориться водокрутами стародавня історія — плинуть шарфи кольору лайма, морської хвилі, лаванди, шпильки, брошки, переливчасті опалові скорпіони (її знак Зодіаку) в золотих оправах із трискеліоном, пряжки на туфлях, зламані перламутрові віяла і театральні програмки, петлі підв’язок, темні обвислі панчохи з доаскетичних часів… на незвиклих колінах, руки пливуть, повертаються, вишукують її минуле в молекулярних слідах, геть ненадійних у потоці предметів, руками навпомацки, вона радіє своїм відмовам, прикриває його влучання (вельми точні, майже в яблучко) дуже вміло, наче це салонна комедійка…
Небезпечну гру затіяв Черрікок. Часто він вважає, що вже сам потік інформації, який протікає крізь його пальці, наповнить, випалить його дощенту… вона, схоже, повна рішучості ошелешити його своєю історією та болем, тож край історії, завжди гострий після точильного каменя, стинає його надії, всі їхні надії. Ні, він її поважає: знає, що насправді тут дуже мало жіночої театральності. Вона таки повертала своє обличчя, і то не раз, до Зовнішнього Сяйва і просто нічого не побачила. Тому щораз вбирала у себе ще трішки Нуля. Все зводиться до відваги, у найгіршому випадку — до самообману, якого нікчемно мало: Черрікок мусить ним захоплюватися, навіть якщо й не може прийняти її склистих пустищ, її поривань до дня аж ніяк не гніву, але граничної байдужості… Про себе він знає хіба трохи більше, ніж вона здатна прийняти правди. Він отримує еманації, враження… крик у камені… екскрементні поцілунки, накладені невидимими швами впоперек ярма старої сорочки… зрадник, інформатор, чия вина одного разу перетвориться на рак горла, калатаючи передзвоном денного світла крізь вуздечки соромітних губ і виверти італійської рукавички… Вербної неділі Ангел Убивця Сен-Блейза піднісся над Любеком за милі від визначеної цілі з ядучо-зеленими банями під ногами, бурхливий потік червоної черепиці шугав угору-вниз на тисячах гостроверхих дахів, коли бомбардувальники закладали віражі й пірнали, Балтика зникла позаду в пелені диму від «запальничок», аж ось Ангел: кришталики льоду зі свистом змітає із задніх країв небезпечно глибоких крил, що розгортаються, переносяться до нової білої безодні… На пів хвилини радіотишу порушено. Перемовини:
Сен-Блейз: Потвора Два, ти його бачив, прийом.
Пілот другого літака: Потвора Два — підтверджую.
Сен-Блейз: Гаразд.
Здається, більше ніхто на завданні не перемовлявся. Після нальоту Сен-Блейз перевірив обладнання всіх, хто повернувся на базу, і жодних неполадок не виявив: усі кристали[194] на частоті,
