Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Ось уже й ерекція прокидається, сьогодні він мастурбуватиме, щоб знову приспати себе. Безрадісна константа, прикмета його життя. Але розбурхуючи його, саме перед яскравим піком, які ж то завихоряться картини? Ну, башточки та блакитна вода, вітрила і шпилі соборів Стокгольма — жовта телеграма, обличчя високої, обізнаної, прегарної жінки, що обернулась і дивиться, як він проїжджає у церемоніальному лімузині, жінки, що потім навряд чи випадково навідає його в номері «Ґранд-готелю»… але ж ви розумієте — не все вирішують рубінові соски і чорне мереживо комбінації. Ще є приглушені входини до кімнат із запахом паперу, супутні голосування в тому чи тому Комітеті, Кафедри, Нагороди… що може з цим зрівнятися! Як виростеш, дізнаєшся, казали йому. Таки-так, воно тисне, кожен воєнний рік вартий десятка мирних, ой, таки-так, їхня правда.
Своє щастя він знав завжди, підкіркове, брутальне щастя, дар виживання, коли інших, ліпших, вириває Смерть, ось вони, двері, які він часто уявляв у самотніх тезеївських походеньках начищеними коридорами років: вихід з ортодоксально-павловського, що відкриває чудові краєвиди Норрмальма, Сьодермальма, Оленячого Парку і Старого міста…
Одного за одним їх висмикують з оточення Пойнтсмена: у вузькому колі колег співвідношення неухильно змінюється, більше привидів, щозими більше, менше живих… і щоразу йому здається, ніби візерунок кори його головного мозку тьмянішає, назавжди засинає, частини того, ким він є тепер, стають нічим, обертаються на бездумну хімію…
Кевін Спектро не настільки чітко розділяв «Ззовні» і «Всередині», як Пойнтсмен. Кора бачилася йому органом на межі, посередником між оцими двома, але й частиною обох водночас. «Якщо придивитися уважніше, — припустив він одного разу, — то як можемо ми, будь-хто з нас, бути окремим?» Та ж він мій П’єр Жане, думав Пойнтсмен…
Невдовзі, за діалектикою Книги, Пойнстмен залишиться на чорному полі один, впаде в ізотропію, до нуля, останнім чекатиме, коли настане його черга… А чи стане часу? Йому доведеться вижити… щоб домогтися Нагороди, не заради слави, ні — але заради того, щоб дотримати слова, задля трудів семи, одним із котрих він колись був, заради тих, хто не дожив… Кадр середнього плану, він підсвічений ззаду, стоїть самотньо біля високого вікна у «Ґранд-готелі», келих віскі підносить до яскравого субарктичного неба, отак, хлопці, п’ю за вас, завтра всі ми разом будемо на сцені, так сталося, що Нед Пойнтсмен вижив, та й по всьому… «НА СТОКГОЛЬМ» — це його прапор і гасло, а після Стокгольма — щось розмите, довгі золотаві сутінки…
Так, бачите-но, колись він таки вірив, що на нього чекає Мінотавр: марив, як власною персоною вривається у серце лабіринту, блискучий меч напоготові, репетує, ніби який штурмовик, нарешті дає собі повну волю — справжній, чудовий злет життя всередині його єства, вперше і востаннє, морда обертається до нього, прадавня, виснажена, геть не бачить Пойнтсменової людськості, готова зустріти його ще одним уже давно звичним ударом рога, дриґом ратиці (але цього разу буде бій, кров Мінотавра, триклятого звіра, крики із найпотаємніших Пойнтсменових глибин, чия мужність і несамовитість застає його зненацька)… Отакий сон. Оточення і морда змінювались, і мало що з усього цього, крім загальної структури, виживало після першої філіжанки кави та пласкої бежевої пігулки бензедрину. Могла бути неозора стоянка вантажівок удосвіта, щойно политий зі шланга тротуар, у краплях, масно-коричневий, оливкового кольору криті вантажівки, кожна зі своєю таємницею, кожна чекає… але Пойнтсмен знає, щó в одній з них… тож нарешті, обстеживши їх усі, знаходить хитромудрий — не вимовиш — ідентифікаційний код, лізе у кузов, під брезент, чекає в пилюці та рудому світлі, аж доки у затуманеному довгастому вікні кабіни починає обертатися морда, морда, яку він знає… але структура в основі — поворот морди, зустріч поглядів… полює за Reichssieger von Thanatz Alpdruken[190], найневловимішою нацистською мисливською собакою — ваймаранером, чемпіоном 1941-го, на вусі має татуювання — племінний номер 416832, лондонець німецького походження, його шоколадно-сірі обриси віддаляються, у сутінках плигають всіяними слідами війни набережними вздовж каналів, усі ракетні удари йдуть повз, оминають їхню гонитву, витаврувані спалахи полум’я, карта жертовного міста, кори головного мозку людини та собаки, шкіра собачого вуха погойдується, у тімені яскраво відбиваються зимові хмари, а в закутому в сталь укритті, милі й милі під містом, опера з балканською інтригою, і у герметичній його захищеності серед печальних дисонансів з неперіодичними акцентами йому не втекти, бо Reichssieger, як завжди, наполегливий, цілеспрямований, незворушний, невідступний, і до його буквального переслідування Пойнтсмен має повернутися, відступити на такт і знов кинутись у гарячкове рондо, аж поки зрештою вони опиняються на схилі якогось пагорба під завісу дня новин від Армаґеддону, серед багряних валів бугенвілій, здіймають пилюку на золотих стежках, віддалік стовпи диму над павутиною міста, що лишилося позаду, голоси в повітрі розповідають про спалену дощенту Південну Америку, що небо над Нью-Йорком світиться пурпуром від нового величного променя смерті, і тут сірий собацюра нарешті може обернутися і бурштиновими очима втупитися в очі Неда Пойнтсмена…
Щоразу, на кожному повороті його кров і серце підштовхують, б’ють, із захватом підносять догори, перетворюють на крижану ночесвітку, на сяйво термітного полум’я, Пойнтсмен починає збільшуватись, нестримно сяяти, стіни камери жевріють багряним, помаранчевим, потім білим, а тоді починають сповзати, стікають воском, все, кільця лабіринту падають, звитяжець і жахіття, будівничі й Аріадна зникають, тануть у його світлі, у божевільному його вибухові…
Багато років тому. Напівзабуті марення. Між ним і його останнім звіром давно стоять посередники, вони відмовлять йому навіть у незначному порушенні — бути залюбленим у власну смерть…
Але тепер з’явився Слотроп — нежданий ангел, сюрприз термодинаміки, та хай би ким він був… — щось зміниться? Може, зрештою, Пойнтсмену таки наїхати на Мінотавра?
Слотроп дотепер уже мав би бути на Рив’єрі, у теплі, нагодований, донесхочу натраханий, але надворі пізня англійська зима, покинуті собаки досі никають глухими завулками та стайнями, принюхуються до сміття у баках, ковзаються на снігових покривалах, гризуться, тікають, тремтять у мокрих калюжах барви берлінської блакиті… намагаються уникати всього, що не можна понюхати чи побачити, що заявляє про себе ревом хижака настільки абсолютного, що вони тонуть
