Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Полковник Сен-Блейз під час аналізу польоту про ангела не згадав — жінка із ЖДС[195], яка проводила опитування, мала на базі буквально драконівську славу (подала психіатрам рапорт на Бловітта за веселкову валькірію над Пенемюнде і на Кріпгема за злющих яскраво-блакитних гремлінів, що павуками виповзали з-під крил його «тайфуна» і тихенько падали у ліси навколо Гааги на парашутиках тієї ж барви). Але хай йому біс, то була не хмара. Протягом двох тижнів між «вогняною бурею» у Любеку та наказом Гітлера про «жах розплати» — йшлося про зброю V — чутки про Ангела неофіційно розходилися. Хоча полковнику відверто не хотілося, Рональду Черрікоку дозволили розпитати про той політ. Так і дізналися про Ангела.
Потім Керрол Евентир спробував дотягтися до Теренса Овербейбі, пілота, що йшов за Сен-Блейзом. Повне небо «месершмітів», не викрутишся. Вхідні дані суперечливі. Петер Сакса дав утямки, що, фактично, маємо справу з різними проявами Ангела. В Овербейбі він не настільки доступний, як в інших. Є проблеми з рівнями, з Правосуддям у сенсі таро… Це частина бурі, що нині розмітає всіх по обидва боки Смерті. Смішного мало. Зі свого боку, Евентир схильний вважати, що він жертва, навіть трохи ображається. Сакса, натомість, дивовижним чином випадає з ролі, його охоплює ностальгія за старим, попереднім, життям, за Ваймарським декадансом, який давав йому хліб і мету. Силоміць перекинутий 1930-го на інший бік ударом поліцейського кийка на вуличних акціях у Нойкьольні, тепер він сентиментально пригадує вечори натертого чорного дерева, сигарного диму, дам у гранованому гагаті, в оксамиті, олія дамаських троянд, на стінах новочасні вугласті картини, у численних шухлядках столу модні наркотики. Більше за звичайне «Kreis[196]», ночами розквітали цілі мандали: всі прошарки суспільства, всі квартали столиці, долонями вниз на знаменитому кривавому покритті, торкаючись лишень мізинцями. Стіл Сакси був наче глибоким ставком у лісі. Під поверхнею щось ворушилося, ковзало, починало спливати… Вальтеру «Теляті» Ашу якось увечері явилося щось настільки незвичайне, що знадобилося три ієропони (250 мг), аби він отямився, але навіть після них він ніяк не міг заснути. Всі стояли і дивилися на нього, нерівними рядами, схожими на шикування атлетів: Вімпе, людина з «IG», якому випало тримати ієропон, зациклював Зарґнера, цивільного, прикомандированого до Генерального штабу, збоку лейтенант Вайссманн, який нещодавно повернувся із Південно-Західної Африки, і помічник-гереро, якого лейтенант привіз із собою, витріщався, витріщався на них усіх, геть на все… позад них шерехкий візерунок жінок, спалахували блискітки та панчохи з високим альбедо, вишукано назальна тривога чорно-білого гриму, очі розплющені ах… Кожне обличчя, що спостерігало за Вальтером Ашем, — з лялькової вистави, кожне само по собі.
…видно хороші руки та опущені і зап’ястя аж до м’язовий релаксант пригнічення дихання…
…те саме… те саме… моє обличчя біле в дзеркалі три три-тридцять чотири марш Годин цокає годинник ні не можу ввійти ні недостатньо світла недостатньо ні аааахххх…
…театр ніщо але Вальтер насправді подивитися на голову хибний кут хоче впіймати світло гарне повне світло треба жовтий фільтр…
(Надувна іграшкова жабка вистрибує на плавучий листок лілеї, він тремтить — під поверхнею причаївся жах… пізнє поневолення… але ось він пропливає над головою того, що поверне… по його очах нічого не прочитаєш…)
…mba rara meroto ondyoze… mbe mu munine m’oruroto ayo u n’omuinyo…[197] (далі, позаду, витки прядива або такелажу, велетенська павутина, вивертання шкіри, м’язів у міцному стисканні того, що приходить боротися, коли ніч глибока… і відчуття, а також з’ява мертвих, а тоді хворобливе відчуття, що вони вже не такі доброзичливі, як здавалося… він збудився, поплакав, домагався пояснень, але ніхто ніколи не говорив йому такого, чому можна довіряти. З ним розмовляли мертві, приходили й сідали, пили його молоко, розповідали про пращурів або про духів з інших частин вельду — бо час і простір на тому боці не мають жодного значення, там усе разом).
— Є соціології, — Едвін Трікл, волосся скуйовджене, намагається розкурити люльку, набиту всіляким непотребом — осіннім листом, віхтями прядива, недопалками, — куди ми ще й не заглядали. Наприклад, соціологія нашого гурту. Відділ Псі, ТПД, бабусі з Олтрінґему, які намагаються викликати Диявола, — розумієте, всі ми по один бік, це лишень половина історії.
— Обережніше з «ми», — Роджера Мехіко сьогодні дратують сотні речей, хі-квадрати не бажають сходитися, підручники губляться, Джесіки нема…
— Жодного сенсу, якщо не брати до уваги і тих, що перейшли на інший бік. Ми з ними спілкуємося, хіба ні? Через таких фахівців, як Евентир, і тамтешнє начальство. Але всі разом ми утворюємо єдину субкультуру, психічну спільноту, якщо хочете.
— Не хочемо, — сухо каже Мехіко, — але гадаю, що так, хтось таки має з цим розбиратися.
— Є люди — гереро, наприклад, — які щодня мають справу з пращурами. Мертві настільки ж реальні, як і живі. Як їх зрозуміти, якщо не дивитися з обох боків стіни смерті з однаковим науковим підходом?
А все ж для Евентира це не те спілкування, на яке сподівається Трікл. У нього немає спогадів, жодних особистих записів. Змушений читати у нотатках інших, слухати диски, а це означає — довіряти іншим. Дуже складна суспільна структура. Більшу частину свого життя мусить спиратися на чесність людей, на яких покладено обов’язки поєднувати його самого і того, ким він має бути. Евентир знає, як близько він до Сакси на тому боці, але не пам’ятає, і виховали його християнином, західним європейцем, що вірить у першість «свідомого» «я» і його спогадів, а все інше вважає ненормальним або дріб’язковим. Через те він і стурбований, дуже стурбований…
Стенограми — це документи на Петера Саксу і на душі, з якими він контактує. В них докладно розповідається про його настирливу любов до Лені Пьоклер, дружини молодого інженера-хіміка та ще й активістки KPD[198], що мандрувала між 12-м районом і посиденьками у
