Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А навколо хлюпалися інші, кохалися, вели кумедні монологи, може, вони були його друзями — так, це ж бо Сіґґі пливе по-жаб’ячому, ми ще прозвали його Тролем, відтоді він нітрохи не виріс, ані на сантиметр… відколи ми бігли вздовж каналу, а тоді прокидалися і бачили сніг на шпицях коліс возів, пару з ніздрів старого коня…
— Лені. Лені. — Ріхардове волосся пригладжене назад, тіло золотаве, нахиляється, аби підійняти її із затуманеної ванни, посадовити біля себе.
— Ти, здається… — вона розгублена, не знає, як сказати. — Хтось мені казав, що ти не повернувся з Франції… — Втупилася поглядом у свої коліна.
— Навіть французькі дівчата не змогли втримати мене у Франції. — Він досі тут: вона відчуває, як він намагається зазирнути їй у вічі: він говорить так просто, такий живий, аякже, французькі дівчата мусять бути переконливішими за англійські кулемети… вона розуміє, сповнюючись плачем за його невинністю, що ні з ким він там не міг бути, що французькі дівчата досі для нього прекрасні й далекі агенти Кохання…
У Лені тепер ніщо не видає довгої трудової діяльності, геть ніщо. Вона — те дівча, на котре він дивився через паркові доріжки або здибував, коли втомлено тупцяв додому по gassen[205] в брунатному, як окраєць хліба, світлі, обличчя її, тоді ще доволі широке, схилене донизу, світлі брови стурбовані, за спиною наплічник з книжками, руки у кишенях фартушка… деяке каміння у стінах було біле, мов тісто… може, вона його і бачила, коли йшов назустріч, але він був старший, завжди з друзями…
Тепер навколо них трохи менше галасу, більше пошани, навіть боязкості, вони тішаться Ріхардом і Лені.
— Ліпше пізніше, ніж ніколи! — пищить Сіґґі голоском хапливого карлика, стає навшпиньки і наливає травневого вина в усі келихи. Лені йде робити зачіску і трохи освітлити волосся, а Реббека чимчикує за нею. Вони говорять, уперше, про плани та майбутнє. Не торкаючись одне одного, вони з Ріхардом закохуються, як мало статися ще тоді. Певна річ, він забере її з собою…
Останніми днями з’являються давні друзі з часів навчання в гімназії, приносять екзотичну їжу, нові наркотики, багато легкості й чесності у статевих стосунках. Ніхто не клопочеться через одягання. Показують одне одному свої голі тіла. Ніхто не переймається і не заздрить розміру її грудей чи його пеніса… Для всіх це чудова релаксація. Лені вправляється у своєму новому імені: «Лені Гірш», іноді навіть, коли вони з Ріхардом сидять вранці за столиком у кав’ярні: «Лені Гірш», — і він, як не дивно, всміхається, зніяковілий, намагається дивитися в інший бік, але не може уникнути її очей, тож нарешті дивиться просто у вічі, гучно сміється, чистою радістю, простягає руку, притуляє свою ніжну долоню до її обличчя…
Багатоповерховий ранній вечір балконів, терас, публіка згрупована за різними прошарками, всі погляди спрямовані донизу, до спільного центру, галереї молодих жінок із зеленими листочками на таліях, високі вічнозелені дерева, лужки, дзюркітлива вода і національна урочистість, Президент посеред звернення до Бундестагу — знайомо здушеним гугнявим голосом — щодо величезних воєнних асигнувань раптом зривається:
— А курва твоя мама, — Fickt es, фраза, якій невдовзі судилося стати безсмертною, дзвенить у небі, дзвенить над землею: Ja, fickt es! — Відправляю всіх солдатів додому. Закриваємо всі військові заводи, а зброю скинемо в море. Мені остогидла війна. Мені остогидло прокидатися вранці й боятися, що помру. — Раптом його неможливо далі ненавидіти: він людина, тепер такий самий смертний, як і кожен. Відбудуться нові вибори. Ліві висунуть жінку, чиє ім’я не називається, але всі розуміють, що це Роза Люксембург. Інші кандидати підбираються настільки недоладні або безбарвні, що ніхто за них не голосуватиме. Революція отримає шанс. Президент пообіцяв.
Неймовірна радість у лазні, серед друзів. Щира радість: події в Діалектичному процесі не здатні викликати такий сердечних вибух. Усі закохані…
ВІЙСЬКО ЗАКОХАНИХ МОЖНА РОЗБИТИ.
Руді та Ваня догомонілися до суперечок про тактику вуличної боротьби. Десь капотить вода. Втискається вулиця, відчувається геть усюди. Лені це знає, ненавидить її. Неможливо відпочити… доводиться вірити незнайомцям, що можуть працювати на поліцію, якщо не тепер, то трохи пізніше, коли вулиця так для них спорожніє, що годі витримати… їй хочеться знати, як вберегти від неї дитину, але вже, мабуть, запізно. Франц — Франц ніколи не перебував на вулиці довго. Завжди мав якусь відмовку. Переймався безпекою — а раптом потрапить у кадр котрогось фотографа у шкіряному пальті, бо вони завжди підбираються до акції. Бувало:
— А як бути з Ільзе? Раптом якась шарпанина? — Якщо раптом шарпанина, то як бути з Францом?
Вона спробувала пояснити йому про стан, якого досягаєш, коли стоїш там на обидвох ногах, коли втрачаєш відчуття страху, геть втрачаєш почуття страху, проникаєш у мить, досконало ковзаєш у її жолобки, сіро-металічні, але м’які, як латекс, і ось постаті вже танцюють, кожна поставлена хореографом на те місце, де вона є, спалахи колін під сукнею кольору перлів, коли дівчина у хустці нагинається за каменем-кругляком, а чоловіка у чорному піджаку та в брунатній безрукавці хапають поліцейські, по одному на кожну руку, тож він намагається тримати голову високо, шкіриться, літній ліберал у багнисто-бежевому пальті робить крок назад, аби на нього не впав демонстрант, блимає очима назад понад вилогою та-як-ви-смієте або обережно-тільки-не-мене, і його окуляри сповнюються блиском зимового неба. Ось та мить і її можливості.
Вона навіть
