Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Свого часу вони поприїжджали здалеку, аж з інституту в Бристолі, повитріщатися на потвор з Відділу Псі, вимірювати їх і систематично ставити під сумнів. Ось Рональд Черрікок, знаний психометрист, очі трохи бігають, руки точно за дюйм від загорнутої у коричневий папір скриньки, яка надійно ховає деякі сувеніри перших днів Війни, темно-бурякову краватку, зламану авторучку «Шеффер», потемніле пенсне з білого золота — все це належить полковникові авіації «Зарізяці» Сен-Блейзу, який облаштувався далеко на північ од Лондона… і оцей Черрікок, на вигляд нормальний хлопець, ну, може, з дещицею зайвої ваги, починає з переливами мідлендського[192] акценту викладати деталі життєпису полковника авіації, його побоювання щодо облисіння, захоплення мультиками з Дональдом Даком, про інцидент під час нальоту на Любек, свідком якого був лише він і нині вже покійний пілот другого літака. Вони домовилися у рапорті про цю історію не згадувати — але ніяких суттєвих порушень, власне, перегодом Сен-Блейз сам усе й підтвердив, усміхаючись, щоправда, із подивом в очах, мовляв, трохи пожартували, а тепер скажіть, як це вам вдалося? А й справді, як це вдалося Черрікоку? Як вдається їм усім? Як Маргарет Квартертон за багато миль викликає появу голосів на дисках і дротових носіях, не мовивши й слова і фізично не торкаючись обладнання? І що це нині за такі говоруни збираються? Звідки беруться групи по п’ять цифр, які преподобний доктор Поль де ла Нюї, капелан і штатний автоматист, записує вже кілька тижнів поспіль і які, хоч як це й прикро, ніхто в Лондоні не годен розшифрувати? Що означають недавні сни Едвіна Трікла про польоти, особливо якщо зіставити їх за часом зі снами Нори Додсон-Трак про падіння? Що згущується навколо всіх них таке, що кожен на свій чудернацький копил здатен підтвердити, але не мовою, навіть не їхнім конторським суржиком? Турбулентність етеру, навіяні вітрами карми сумніви. Душі по той бік межі, які ми називаємо мерцями, щораз неспокійніші й невловиміші. Навіть шеф Керрола Евентира, зазвичай незворушний і саркастичний Петер Сакса, що знайшов його того далекого дня на Набережній і надалі знаходив щоразу, коли виникла потреба передати послання, — навіть Сакса нервував…
Останнім часом усі ніби налаштувалися на одну Програму, 10-ту, у «Візитації» з’являються потвори, будь-якої пори дня і ночі, безмовні, витріщаються, очікують, що про них згадають, із собою носять машинки з чорного металу зі скляними коржиками, впадають у неспокійні транси, гіперкінетично чекають лиш на правильне запитання-тригер, аби зі швидкістю 200 слів за хвилину затуркотіти про свої надзвичайні страхітливі таланти. Спасу від них нема. Як нам розуміти Ґевіна Трефойла, чий дар досі навіть не назвали? (Ролло Ґроусту хочеться назвати це автохроматизмом). Ґевін тут наймолодший, тільки сімнадцять, якимось чином йому вдається самохіть засвоювати одну зі своїх амінокислот — тирозин. Виробляється меланін — брунатно-чорний пігмент, що відповідає за колір шкіри. Ґевін уміє і притлумлювати цей процес за допомогою — як з’ясувалося — зміни рівня фенілаланіну у крові. Тож він може плавно варіювати колір своєї шкіри з мертвотно-альбіносового до глибоко-лілового, аж чорного. Якщо зосереджується, здатний його утримувати на будь-якому рівні, навіть тижнями. Проте зазвичай він на це не зважає або забуває і поступово повертається до свого звичного стану, до веснянкуватої блідості рудого. Але можете собі уявити, наскільки корисним він був для Ґергардта фон Ґьолля під час фільмування матеріалу про Шварцкомандо: він допомагав заощадити цілі години накладання гриму та мороки з освітленням, грав роль перемінного відбивача. Найліпша теорія, що пояснює цей феномен, наразі належить Ролло, але вона страшенно туманна: добре відомо лише, що клітини шкіри, які виробляють меланін — меланоцити, — колись у кожному з нас на ранній стадії ембріонального розвитку були частиною нервової системи. Але зародок росте, тканина диференціюється щораз більше, деякі нервові клітини відходять від того, що потім стане ЦНС, мігрують до шкіри і стають меланоцитами. Зберігають первинні свої обриси дерева з трьома гілками — аксон і дендрити типової нервової клітини, але тепер дендрити служать не для передачі електричних сигналів, а для пігментації шкіри. Ролло Ґроуст вірить в існування якоїсь ланки, наразі невідомої, якоїсь клітинної пам’яті, що, як і раніше, ретроколоніально відгукується на послання з мозкової метрополії. Послання, яких юний Трефойл може й не усвідомлювати. «Це частина, — пише Ролло доктору Ґроусту-старшому додому, у Ланкашир, і в такий спосіб дуже вишукано мститься за дитячі казки про Дженні Зеленозубку, що пантрує на мочарах, аби його втопити, — так, частина стародавньої потаємної драми, для якої людське тіло — лишень доволі алегорична, часто загадкова театральна програмка, ніби доступне нам тіло — клапоть програмки, знайдений на вулиці біля величного кам’яного театру, входити до якого нам заборонено. Нас не пускає заплутаність мови! велика Сцена, темніша навіть за звичний морок містера Тайрона Ґатрі[193]… Позолота і дзеркала, червоний оксамит, ложі, ярус за ярусом, — усе це також у тіні, а десь у глибокому просценіумі, глибше за будь-яку відому нам геометрію, голоси виповідають таємниці, про які ніхто нам ніколи не розповість…»
— Бачте, все, що надходить від ЦНС, нам доводиться архівувати. По якімсь часі це просто остогиджує. Переважно — дурниці. Але ніколи не знаєш, коли їм щось знадобиться. Посеред ночі, в розпал ультрафіолетового бомбардування, ну, розумієте, їм там байдуже.
— А вам часто вдається дістатися… ну, Зовнішнього Рівня? (Довга пауза, старша оперативниця витріщається уже відкрито, вираз обличчя кілька разів змінюється — веселість, жаль, стурбованість — аж поки новачок не заговорює знову.) Д-даруйте, я не хотів…
— (Поривчасто.) Гадаю, у рамках інструктажу можна і розповісти.
— Розповісти що?
— Колись мені говорили те саме, і ми передаємо це від покоління до покоління. (Бракує впевненості, не вдається знайти надійної точки опертя, видно, що до такого вона ще не звикла і тепер задля більшої поважності намагається говорити спокійно, якщо не заспокійливо.) Ми всі виходимо на Зовнішній Рівень, юначе. Хтось одразу, інші трохи згодом, але рано чи пізно всі мають вийти в Епідерму. Без винятків.
— Мають…
— Прошу?..
— Але ж… Я гадав, що це просто… ну, рівень. Ну, місце, куди виходиш. Хіба не так?..
— Прегарний краєвид, так, я також… незвичні утворення, зазирнути одним оком у Зовнішнє Сяєво. Але все це ми, розумієте? Мільйони нас, перетворених на межу, загрубілих, без відчуттів, а тоді
