Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Чоловік Франц мав зв’язки, щоправда, надто далекі як для Сакси, з Армійським управлінням озброєнь, а звідси ще й ідеологічні бар’єри, які обидвом бракувало сили здолати. Вона брала участь у вуличних акціях, а Франц вирушав на ракетне підприємство у Рейнікендорфі, щойно ковтне ранкового чаю у кімнаті, повній жінок — жінок, на його думку, дуже похмурих, які тільки й чекали, аби він пішов: приносили стоси листівок, наплічники з книжками та політичними газетами, а на світанку розчинялися у нетрях Берліна…
□□□□□□□
Вони голодні й тремтять. Тепла у Studentenheim[199] нема, мало світла, мільйони тарганів. Тхне капустою, старим другим Райхом, бабусиною капустою, димом від пригорілого лярду, що з роками досяг певної détente[200] з повітрям, яке намагається його здолати, од потрісканих стін відшаровується сморід задавненої хвороби й останнього спочинку. Одна стіна у жовтих патьоках від каналізації нагорі. Лені сидить на підлозі, з нею четверо чи п’ятеро інших, передають одне одному темний шматок хліба. У вогкому гнізді з «Die Faust Hoch[201]», старих номерів, які ніхто не читатиме, спить її донечка Ільзе, так слабко дихає, що й не помітиш. Від її вій на вилиці лягають довжелезні тіні.
Цього разу вони пішли назавжди. Тут вони перебудуть ще день, а може, й два… а потім Лені вже й не знає. Вона взяла одну валізу на двох. А чи уявляє він, як то жінці, народженій під сузір’ям Рака, матері, помістити весь дім в одну валізу? При собі має кілька марок, а Франц — іграшкові ракети для польоту на Місяць. Так, тепер уже точно все скінчилося.
Бувало, мріяла, що піде простісінько до Петера Сакси. Якщо і не прийме, то принаймні допоможе знайти роботу. Але тепер, коли з Францом вона таки розлучилася… у Петері раз за разом здіймається якась огидна войовничість земного знаку… Останнім часом у неї нема певності в його настроях. На нього тиснуть з рівнів, гадає вона, значно вищих, ніж зазвичай, і він з цим неспроможний впоратися…
Але навіть найгірші інфантильні Петерові напади гніву все-таки ліпші за найспокійніші вечори з її Рибним чоловіком, що плаває у морях власних фантазій, прагнення смерті, ракетного містицизму — саме такого Франца вони й потребують. Вони знають, як таке використати, знають, як використати мало не кожного. Що станеться з тими, кого використати не зуміють?
Руді, Ваня, Ребекка — ось вони, уламок берлінського життя, ще один шедевр «Ufa», символічний Студент із «Богеми», нібито Слов’янин, нібито Єврейка, ось, подивіться на нас: Революція. Звісно, нема ніякої революції, нема навіть у «Kinos[202]», ніякого тобі німецького «Жовтня[203]», ну, не при цій «Республіці». Революція померла — а Лені була маленькою й аполітичною — разом із Розою Люксембург. Найліпше тепер вірити у Революцію-у-вигнанні-на-поселенні, у її неперервність, що виживає на похмурому краю протягом цих ваймарських років, вичікує свого моменту і реінкарнованої Люксембург…
ВІЙСЬКО ЗАКОХАНИХ МОЖНА РОЗБИТИ. За ніч такі написи з’являються на стінах «червоних» районів. Нікому не вдається вистежити автора або художника, тому виникає підозра, що це одна особа. Мимоволі повіриш у народну свідомість. Вони не стільки гасла, скільки тексти, явлені, щоб над ними міркувати, щоб їх тлумачити, втілювали у дії людей…
— Це правда, — тепер уже Ваня, — подивіться на форми капіталістичного вираження. Порнографії: порнографія кохання, еротичного кохання, християнської любові, хлопчика-і-його-собачки, порнографія заходу сонця, порнографія вбивства і порнографія дедукції — ахх, оте зітхання, коли ми вгадуємо у комусь убивцю, — всі ці романи, фільми і пісні, що нас заколисують, — це все підходи, деякі дуже зручні, деякі менш зручні для Абсолютної Зручності. — Пауза, щоб Руді мав змогу швидко і скисло посміхнутися. — Самовикликаний оргазм.
— «Абсолютної»? — Ребека виповзає на голих колінах і передає йому хліб, змокрілий, він тане від доторку його мокрого рота. — Двоє людей…
— Це тобі так сказали, що двоє людей, — Руді не дуже вже й посміхається. У поле її уваги, на жаль, уже не вперше, потрапляє фраза чоловіча перевага… чого ж вони так леліють свою мастурбацію? — …але в природі такого майже не трапляється. Переважно всі на самоті. Сама знаєш.
— Я знаю, що кінчимо разом, — це все, що вона каже. Хоча вони ніколи не займалися коханням, це вона каже як докір. Але він одвертається, як і всі ми робимо, коли хтось незграбно звернувся до віри, а далі не має що сказати.
Про те, як кінчати окремо, з досвіду змарнованого із Францом часу Лені знає достатньо. Спочатку його пасивність узагалі не давала їй кінчити. Потім вона зрозуміла, що може вигадувати будь-що, аби заповнити свободу, яку він її надав. Стало зручніше: вона могла марити про ніжність між ними (потім вона марила і про інших чоловіків) — але самотності побільшало. Все ж її зморшки так швидко не поглибляться, рот не навчиться тверднути поза звичною маскою, якою вона себе безперестанку дивує, поза обличчям дитини, що марить наяву, обличчям, що зраджує її перед усіма, хто на нього дивиться, ота пом’якшена жирком несфокусована слабкість, у якій чоловіки впізнають Залежну Маленьку Дівчинку — навіть у Сакси вона зауважувала такий погляд — а мрія — та сама, яку вона шукала, коли Франц стогнав у своїх темних болях-жаданнях, мрія про ніжність, світло, про її спокутуване злочинне серце, більше не треба тікати, боротися, з’являється спокійний чоловік, як вона сама, і сильний, тож вулиця стає далеким спогадом: достоту та мрія, яку саме тут Лені може дозволити собі найменше. Вона знає, що їй треба когось із себе вдавати, особливо коли Ільзе дедалі більше за нею спостерігає. Вони не збираються використовувати Ільзе.
Ребекка тим часом далі сперечається з Ванею, наполовину фліртує, а Ваня намагається тримати все в інтелектуальному ключі, але єврейка раз за разом повертається до тілесного… настільки чуттєва: її стегна зсередини, над колінами, гладкі, як олива, напруження всіх м'язів, пильне обличчя, випади judenschnautze[204], заповзятливі, спалахи язичка між повних губ… а якою вона буде, коли ляже з тобою у ліжко? Це непросто з якоюсь іншою жінкою, але з єврейкою… їхня тваринна пітьма… спітнілі філейні частини агресивно пнуться в лице, чорні волосини з розпадини темніють тонкими півмісяцями навколо кожної сідниці… обернулася через плече, всміхається У брутальному захваті… геть зненацька, насправді, у миттєвому
