Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Шпилька? навіть не шпилька, лише дірка від шпильки в аркуші, який одного дня знімуть, коли ракети перестануть падати або молодий статистик надумає кинути свою лічбу, папір заберуть прибиральниці, порвуть, спалять… Пойнтсмен самотньо і безпорадно чхає у своєму стемнілому бюро, гавкіт із псарні тепер глухий і стишений через холод, хитає головою ні… всередині, у моїх спогадах… не просто «подія»… наша спільна смертність… оці трагічні дні… Але тепер він тремтить, дозволяє собі втупитися поглядом через увесь кабінетний простір у Книгу, нагадати собі, що з перших семи лишилося двоє, він і Томас Ґвенгідві, що піклується про своїх бідолах аж за Степні[188]. П’ять привидів шикуються за наростанням: Пумм у джипі, аварія, Істерлінґа рано забрав наліт люфтваффе, Дромона — німецька артилерія на Шелфайр-Корнер[189], Ламплайтера — летюча бомба, а тепер Кевін Спектро… авто, бомба, гармата, V-1, а тепер V-2, тож Пойнтсмен не відчуває нічого, крім жаху, вся шкіра болить, бо витонченість усього цього зростає, тут, здається, якась є діалектика…
— Аякже, так-так. Прокляття мумії, не менше. Боженьку милосердний, та мене хоч зараз у Крило Д.
Наразі Крило Д — прикриття «Білої візитації», там досі утримують кількох справжніх пацієнтів. Лише декілька людей з ПОТІК наближаються до нього. Постійні працівники лікарні мають власну їдальню, свої вбиральні, квартири, кабінети, працюють, як і раніше, терплять поміж себе Отих Інших. Так само і ПОТІК, своєю чергою, терпить сад і мирне божевілля Крила Д, хіба що зрідка випадає нагода обмінятися інформацією про лікування та симптоми. Так, зв’язок мав би бути тіснішим, бо, зрештою, істерія — то істерія, адже так? Але, ні, виявляється, що не так. Як же довго треба пересвідчуватися, що це перетворення законне і природне? Від змов настільки дрібних, настільки домашніх, від змій, що згорнулися в чайному горнятку, від спаралізованої руки або очей, відведених при словах, словах, що настільки лякають, аж до тих речей, які Спектро виявляв щодня у своєму відділенні, тепер знищеному… аж до того, що Пойнтсмен виявляє у Собак Пьотра, Наташи, Ніколая, Серґея, Катєньки або у Павла Серґеєвича, Варвари Ніколаєвни та їхніх дітей… Коли все це так легко читається на обличчях лікарів… Ґвенгідві за своєю пухнастою бородою не буває настільки незворушним, як би йому хотілося. Спектро женеться зі шприцом для свого Лиса, але насправді ніщо не припинить Абреакції Повелителя Ночі, аж поки не припинять Бліцу, не демонтують ракет, поки всю стрічку не прокрутять назад: вибілена обшивка назад до листової сталі, аж до болванок, до білого жару, до руди, до Землі. Проте реальність незворотна. Кожне суцвіття вогню, після якого гримить вибух, а тоді звук прибуття, — це насмішка (і як вона може бути ненавмисною?) над зворотним процесом: щоразу Повелитель утверджує свою Державу, і ми неспроможні його знайти, навіть побачити, вже думаємо про смерть не частіше, правду кажучи, ніж раніше… і, не маючи жодних попереджень про їхнє прибуття, не в змозі їх збивати, вдаємо, наче живемо, як за безбліцових часів. Коли воно таки стається, нам досить назвати це «випадковістю». Або нас у цьому переконують. Так, справді, є рівні, де випадковість взагалі дуже рідко визнається. Але для таких працівників, як Роджер Мехіко, це — музика, не позбавлена величі, це ступеневий ряд
елементи пронумеровані у відповідності з падінням ракет на квадрат, розподіл Пуассона керує не лише знищенням, від якого нікому не порятуватися, але такою ж мірою і нещасними трапунками в кавалерії, аналізами крові, радіоактивним розпадом, кількістю воєн на рік…
Пойнтсмен стоїть біля вікна, нечіткий відбиток його обличчя продимає снігова хурделиця у присмерку. Далеко за улоговинами плаче паровозний свисток, шорсткий, як пізній туман: крик півня — . — . — —, довгий свисток, знову піяння, вогонь біля колії, ракета, ще одна ракета, у лісах чи в долинах…
Ну, якось так… Чого б тоді не зректися Книги, Неде, облишити все, застарілі дані, окремі поетичні миті Майстра, це ж бо папір, тільки й усього, воно тобі не треба — ота Книжка та її страшне прокляття… поки не пізно… Так, зречися, плазуй, о, чудово — але перед ким? Хто слухає? Та він знову підходить до столу і буквально накладає на неї руки….
— Телепень. Забобонний телепень. — Вештається, пустоголовий… тепер такі епізоди частішають. Його кінець наповзає, як паморозь. Пумм, Істерлінґ, Дромон, Ламплайтер, Спектро… ось що треба було зробити — піти до Відділу Псі, попрохати Евентира провести сеанс, бодай до кого достукатися… можливо… так… І що ж його стримує? — Чи ж я таки — шепоче він до скла, проривні приголосні затуманюють холодну шибку подихом, теплим і печальним диханням, — настільки гордий? — Не в змозі, він не в змозі пройтися цим коридором, не в змозі навіть натякнути, навіть Мехіко, як він за ними сумує… хоча він майже не знав Дромона чи Істерлінґа… але… як він сумує за Алленом Ламплайтером, який був готовий закладатися, знаєте, та на будь-що, на собак, на грози, трамвайні номери, на вітер за рогом будинку, о, зараз буде спідниця, і як далеко пролетить, скажімо, «хрущ»… о Боже… навіть отой, що на нього впав… Пуммове кабінетне піаніно і п’яний баритон, його пригоди з медсестрами… Спектро… Чому він не може попрохати? Коли є сотня способів сказати…
Треба… треба було… В його історії стільки незроблених ходів, так багато подібних «треба було» — йому треба було з нею одружитися, аби її батько ним керував, треба було залишатися на Гарлі-стрит, бути добрішим, частіше всміхатися до незнайомців, навіть от сьогодні треба було всміхнутися до Моді Чілкс… і що йому завадило? Дурна триклята посмішка, а чом би й ні, що гнітить, що за безлад у мозаїці? Гарненькі бурштинові очі за казенними окулярами… Жінки його уникають. Загалом він знає, в чому тут річ: він моторошний. Він добре усвідомлює,
