Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

Це було закарбовано у їхній нервовій тканині. Або у тому, що від неї лишилося. Тепер уже нічого не могло спинити цей рух або повернути його назад.

І він почав переконуватися, що чи не найбільше це стосувалося Боба Арктора. Так підказувала йому його інтуїція, це був початок, незалежно від того, що там робив Берріс. Нове професійне прозріння.

Також і його командування в штаб-квартирі шерифа округу Орандж вирішило зосередитися на діяльності Боба Арктора; без жодних сумнівів, вони мали для цього підстави, про які йому нічого не було відомо. Імовірно, ці факти підтверджували один одного: зростання їхньої зацікавленості Арктором — зрештою, встановлення голосканерів у будинку й оплата його роботи з аналізу даних коштували відділу чималих грошей, до того ж платили й тим, хто стояв над ним, аби вони вирішували, що робити з інформацією, яку він їм періодично постачав, — усе це цілком узгоджувалося з надмірною увагою з боку Берріса: і вони, і він визначили Арктора першочерговою ціллю. Але що він сам помітив незвичайного в Аркторовій поведінці? З перших рук, незалежно від інтересів зацікавлених сторін?

Коли під’їхало таксі, він дійшов висновку, що швидше за все, змушений буде деякий час зачекати, доки йому вдасться на щось натрапити; він не помітить цього на моніторах за один день. Йому доведеться бути терплячим; доведеться змусити себе приготуватися до довгострокового спостереження й зайняти місце, де він був би готовий чекати.

Щойно голосканери щось йому покажуть, щось загадкове або підозріле в поведінці Арктора, це означатиме третю точку відліку, третє свідчення того, що інші недарма цікавляться його особою. Звісно, це буде підтвердженням. Це виправдовуватиме час та гроші, витрачені зацікавленими сторонами.

«Цікаво,— подумав він,— що Берріс знає такого, про що невідомо нам. Можливо, варто його затримати й допитати. Однак краще отримати матеріал незалежно від Берріса; бо в іншому разі ми просто продублюємо те, що відомо самому Беррісу, хоч ким би він був і хоч кого б представляв».

А тоді він раптом схаменувся: «Що я в біса таке кажу? Певно, я з’їхав із глузду. Я ж знаю Боба Арктора; він хороша людина. Він ні з чим не пов’язаний. Принаймні ні з чим брудним. Насправді, — подумав він, — Боб узагалі працює під прикриттям на штаб-квартиру шерифа округу Орандж. Через що, імовірно...

Zwei Seelen wohnen, ach! in meiner Brust,

Die eine will sich von der andern trennen;

Die eine halt, in derber Liebeslust,

Sich an die Welt mit klammernden Organen;

Die andre hebt gewaltsam sich vom Dust

Zu den Gefilden hoher Ahnen[4].

...Берріс за нього й узявся.

Проте,— міркував він,— це не пояснює, чому ним так зацікавився окружний шериф — настільки, що вирішив встановити всі ці сканери й призначити агента, який би спостерігав за ним і доповідав командуванню. Це лишається незрозумілим.

Не сходиться,— вирішив він.— Більше, набагато більше відбувається в цьому будинку, у цьому занехаяному, сповненому мотлоху будинку з зарослим бур’янами подвір’ям, котячим туалетом, який ніколи не чистять, тваринами, які лазять по кухонному столі, та сміттям, яке ніхто ніколи не виносить.

Яка недбалість! — подумав він. — Справді ж хороший будинок. З ним стільки всього можна було б зробити. У ньому могла б жити сім’я, діти й жінка. Він на це й розрахований: три кімнати. Яка недбалість, яка йобана недбалість! Вони мають його в нього забрати,— роздумував він, — розібратися в ситуації і позбавити його права власності. Можливо, вони так і вчинять. І скористаються ним, як належить; будинок прагне цього. Колись давно цей будинок бачив набагато кращі часи. Вони можуть повернутися. Якщо власником стане якась інша людина і піклуватиметься про нього».

«Особливо про подвір’я», — подумав він, коли таксі зупинилося на закиданому газетами в’їзді.

Він заплатив водію, дістав ключ і зайшов до будинку.

Одразу ж відчув, що за ним щось спостерігає: голосканери впіймали його. Щойно він переступив власний поріг. Він був один — нікого, крім нього, у будинку не було. Неправда! Був він і сканери, підступні й невидимі, що спостерігали за ним і записували. Кожну його дію. Кожне слово.

Він пригадав каракулі, нашкрябані на стіні, які бачиш, коли справляєш малу потребу у громадській вбиральні. «ПОСМІХНИСЬ! ТЕБЕ ЗНІМАЄ ПРИХОВАНА КАМЕРА!» «Саме так,— подумав він,— щойно заходжу в цей будинок. Це — моторошно». Йому це не подобалося. Він почувався ніяково; це відчуття росло з першого ж дня, відтоді, коли вони повернулися додому після «дня собачого лайна», як він його подумки називав, не маючи змоги викинути це з голови. Із кожним днем відчуття присутності сканерів зростало.

— Думаю, нікого немає вдома, — як зазвичай, проказав він уголос і був упевнений, що сканери це зафіксували.

Однак йому завжди доводилося поводитися обережно: передбачалося, що він не знав, де вони розташовані. «Мов актор перед кінокамерою, — подумав він, — граєш так, наче камери не існує, інакше все зіпсуєш. Усьому настане кінець.

І в цьому лайні немає жодних повторних дублів.

Замість цього тебе приберуть. Тобто мене. Не тих, хто з іншого боку сканерів, а мене.

Аби з цього виплутатися, — подумав він, — потрібно продати будинок; так чи інакше, він занедбаний. Але... я люблю цей будинок. У жодному разі!

Це — мій будинок.

Ніхто не зможе мене звідси вижити.

Чому і заради чого вони б цього не прагнули.

Якщо припустити, що взагалі існують якісь „вони“.

Оскільки те, що „вони“ за мною спостерігають, може виявитися лише витвором моєї уяви. Параноя. Або радше „воно“. Деперсоналізоване „воно“.

Що б за мною не стежило, воно не є людиною.

Принаймні не в моєму розумінні. Я не можу його розпізнати.

Хоч яким би недолугим воно було, — подумав він, — це лякає. Зі мною щось роблять, це роблять не люди, і відбувається воно тут, у моєму ж власному будинку. Просто у мене перед очима».

Перед чиїмись очима; перед очима якоїсь штуки. Яка, на відміну від темноокої крихітки Донни, ніколи навіть не кліпає. «Що бачить сканер? — запитував він себе. — Тобто, куди він дивиться насправді? У голову? У серце? Як бачать пасивні сканери інфрачервоного діапазону, які використовувалися раніше, чи ці найновіші кубічні голосканери, якими користуються зараз. Як вони бачать те, що в мені — в нас — ясно чи затьмарено? Сподіваюся, — подумав він, — вони бачать ясно, адже цими днями я