Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Пол поглянув на Чілдена.

— Я достатньо ясно висловлююся?

— Так.

— Інакше кажучи, ця річ відкриває перед нами цілий новий світ. Ми не можемо назвати це ані мистецтвом, адже воно не має форми, ані релігією. Що ж це? Я дуже багато розмірковував про цю шпильку, але все одно не можу збагнути. Нам явно бракує слова для позначення таких речей. Отже, ви маєте рацію, Роберте — це справді неповторна річ, цілком нова для цього світу.

«Неповторна,— подумав Чілден,— так, поза сумнівом. Це я розумію. А от усе інше...»

— Дійшовши цього висновку,— продовжив Пол,— я покликав до себе тих своїх ділових партнерів. Я насмілився, як-от тепер із вами, спробувати просвітити їх, полишивши тактовність. Ця річ наділена силою, що змушує відкинути звичні правила пристойності — настільки колосальною є необхідність передати її суть. Я вимагав, щоб ці люди вислухали мене.

Чілден знав, що для японця, такого, як Пол, майже нечувано було наполегливо переконувати інших у своїх поглядах.

— Результат був дуже оптимістичний. Під цим тиском вони змогли прийняти моє бачення, вони розгледіли те, що я описав їм у загальних рисах. Отже, воно було того варте. Після цього я відпочивав. От і все, Роберте. Я виснажений.— Він поклав шпильку у коробочку.— На цьому моя відповідальність закінчується. Тепер я вільний.

Він підштовхнув коробочку до Чілдена.

— Сер, це ваше,— з острахом сказав Чілден.

Ситуація не відповідала жодній знайомій йому моделі поведінки. Японський достойник розхвалює до небес піднесений йому дарунок, а потім повертає його назад. У Чілдена затрусилися коліна. Він і гадки не мав, що робити — стояв, посмикуючи себе за рукав, і обличчя в нього палало.

— Роберте, ви повинні сміливіше дивитися реальності в обличчя,— спокійно і навіть жорстко сказав Пол.

Збліднувши, Чілден пробурмотів:

— Я не розумію...

Пол підвівся і став навпроти нього.

— Дійте обережно. Це ваш обов'язок. Ви — єдиний торговий представник для цієї речі та інших, подібних до неї. Крім того, ви професіонал. Побудьте якийсь час на самоті. Помедитуйте. Можливо, зверніться до «Книги змін». А тоді перегляньте свої вітрини, рекламу, систему збуту.

Чілден дивився на нього, розкривши рота.

— І ви побачите напрямок. Як ви повинні діяти, щоб ці речі стали по-справжньому популярними.

Чілден був ошелешений. «Він каже, що я зобов'язаний взяти на себе моральну відповідальність за прикраси „Едфренк“!» Божевільно-невротичний японський світогляд: для Пола Касоури зв'язок із цими виробами — як духовний, так і діловий, — прийнятний лише тоді, коли він сягає найвищої інтенсивності.

А найгірше було те, що Пол явно говорив від імені японської культури та традиції, з самого її осердя.

«Обов'язок»,— гірко подумав Чілден. Варто лише взяти його на себе, і не позбудешся до кінця життя. До самої могили. Принаймні Пол, на свою радість, від цього обов'язку звільнився. А от для Чілдена це було, схоже, довічне тавро.

«Вони божевільні,— сказав собі Чілден.— Наприклад, вони не витягнуть зранену людину з канави, адже це накладає на них певну відповідальність. Як таке назвати? Гадаю, тут немає нічого дивного: чого ще чекати від людей, які, коли їм наказали збудувати копію британського міноносця, скопіювали все, аж до латок на котлах, а ще...»

Пол уважно дивився на нього. На щастя, завдяки великому досвіду Чілден умів автоматично приховувати будь-які ознаки своїх справжніх емоцій. Його обличчя набуло стриманого розсудливого виразу — така личина ідеально пасувала до ситуації. Він відчував її, цю маску.

«Це жахливо,— усвідомив Чілден.— Просто катастрофа. Краще б він подумав, що я намагаюся звабити його дружину».

Бетті. Тепер не було жодних шансів, що вона побачить цю прикрасу, що його початковий план здійсниться. У було несумісним із сексуальністю; як сказав Пол, воно було священним та урочистим, ніби реліквія.

— Я роздав їм ваші картки.

— Прошу? — перепитав Чілден, який досі борсався у своїх думках.

— Ваші візитні картки. Щоб вони могли прийти і поглянути на інші екземпляри.

— Ясно.

— Іще одне,— сказав Пол.— Один із них хоче обговорити все це з вами у себе в офісі. Я записав ім'я та адресу.— Пол простягнув Чілдену згорнутий клаптик паперу.— Він хоче, щоб розмова відбувалася у присутності його бізнес-партнерів. Він працює з імпортом. Гуртовим імпортом та експортом. Особливо до Південної Америки. Радіоприймачі, фотоапарати, біноклі, магнітофони тощо.

Чілден впився поглядом у папірець.

— Безумовно, він працює із величезними партіями,— сказав Пол.— Можливо, із десятками тисяч одиниць кожного найменування. Його компанія контролює різноманітні підприємства, які виготовляють для нього продукцію за низькою собівартістю. Усі вони розташовані на Сході, де робоча сила дешевша.

— Чому він...

— Такі речі,— перервав його Пол. Він знову ненадовго взяв у руки шпильку. Закривши кришку, він віддав коробочку Чілдену.— ...можна виготовляти у великих обсягах. Із некольорових металів або пластику. Штампувати. Будь-яку необхідну кількість.

— А як щодо У? Воно збережеться у тих речах? — запитав Чілден, трохи помовчавши.

Пол нічого не відповів.

— Ви радите мені зустрітися з ним?

— Так.

— Навіщо?

— Йдеться про амулети,— відказав Пол.

Чілден дивився на нього, нічого не розуміючи.

— Талісмани. Їх носять відносно малозабезпечені люди. Можна налагодити виробництво амулетів і торгувати ними вроздріб по всій Латинській Америці та на Сході. Знаєте, більшість звичайних людей досі вірить у магію. Заклинання. Зілля. Мені сказали, що це великий бізнес.

Обличчя Пола лишалося незворушним, голос нічого не виражав.

— Скидається на те,— повільно промовив Чілден,— що тут можна заробити чималі гроші.

Пол кивнув.

— Це ваша ідея?

— Ні,— відповів Пол.

Більше він нічого не додав.

«Твій роботодавець,— подумав Чілден.— Ти показав прикрасу своєму начальнику, а той знайомий із цим імпортером. Твій начальник — або якась впливова особа згори, хтось, хто має над тобою владу, хтось сильний і багатий — зв'язався із цим імпортером».

«І тому ти повертаєш мені цю прикрасу. Не хочеш брати участі в цьому,— усвідомив Чілден.— Але ми обоє знаємо, що я подамся за цією адресою і поговорю з тим чоловіком. Я мушу. Я не маю вибору. Я віддам ескізи у лізинг або братиму відсоток із продажів. Якось ми вже домовимося.

Від тебе тут уже нічого не залежить. Абсолютно. Дуже недоречно з твого боку намагатися тепер зупинити мене або сперечатися зі мною».

— Для вас