Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік
«Слова переконаного фашиста»,— подумала Джуліана.
Схоже, з виразу її обличчя Джо збагнув, про що вона думає. Він обернувся до Джуліани, знизивши швидкість, одним оком позираючи на неї, а іншим — на машини попереду.
— Слухай, я не інтелектуал — фашизм цього не потребує. Він потребує дій. Теорію породжує практика. Наша корпоративна держава вимагає від нас лише розуміння соціальних сил — історії. Ясно? Ось що я тобі скажу, Джуліано, і я це знаю,— його тон став щирим, мало не благальним,— ці старі прогнилі імперії збудовані на грошах: Велика Британія, Франція та США — хоча США були радше бічним пагінцем, а не імперією у справжньому сенсі слова, проте і там правили гроші. Так от: усі вони не мали душі, а відповідно, не мали й майбутнього. Не могли зростати. Нацисти — банда вуличних головорізів, я це визнаю. Ти ж погоджуєшся? Правда?
Джуліані довелося усміхнутися. Він намагався одночасно вести машину і говорити, від чого італійська емоційність починала брати над ним гору.
— Абендсен пише так, наче є велика різниця в тому, хто переможе: Сполучені Штати чи Британія. Нісенітниця! Нема в цьому ні честі, ні історії. Обоє рябоє. Читала колись, що писав Дуче? Мене це дуже надихнуло. Чудова людина. Чудові слова. Він пояснює, що насправді криється за кожною подією. Насправді під час війни йшлося про те, що переможе: старе чи нове. Гроші — ось чому нацисти помилково приплели до цього єврейське питання — проти спільного духу мас, того, що нацисти називають Gemeinschaft[72] — єдність народу. Як у комуністів. Комуна, розумієш? Але комуністи притягнули до цього ще й панславістські імперські амбіції в дусі Петра Великого. Перетворили соціальні реформи на інструменти імперських амбіцій.
«Як і Муссоліні,— подумала Джуліана,— точнісінько так само».
— Бездумна жорстокість нацистів — це трагедія,— Джо сіпнувся, обганяючи повільну вантажівку,— але зміни завжди нещадні до переможених. Це не новина. Поглянь на попередні революції у Франції, наприклад. А як Кромвель повівся з ірландцями! Німецький світогляд занадто філософський. І занадто театралізований. Усі ці збіговиська. А справжні фашисти ніколи не говорять, лише діють. Як я. Ти погоджуєшся?
— Господи,— засміялася Джуліана,— та ти стільки наговорив!
— Я пояснюю фашистську теорію дії! — захоплено крикнув він.
Вона нічого не відповіла, це було надто смішно.
Однак чоловік поруч із нею зовсім не вважав це смішним, він похмуро дивився на неї, обличчя в нього побуряковіло. На чолі напнулися вени, і Джо знов почало трусити. Він вкотре провів скрюченими пальцями по голові, вперед і назад, мовчки, не відводячи від неї погляду.
— Не сердься на мене,— сказала Джуліана.
Їй на мить здалося, що він її вдарить, він відвів руку... Але потім щось буркнув і збільшив гучність радіо.
Вони їхали далі. З радіо незмінно лунала музика народних ансамблів. Джуліана знову спробувала зосередитися на книжці.
— Ти маєш рацію,— сказав Джо після довгої мовчанки.
— Ти про що?
— Нікчемна імперійка, на чолі якої клоун. Не дивно, що ми нічого не здобули у війні.
Вона поплескала його по руці.
— Джуліано, всюди суцільна темрява. Немає нічого справжнього чи певного. Хіба не так?
— Можливо,— недбало промовила вона, знову намагаючись читати.
— Перемагає Велика Британія,— сказав Джо, вказуючи на книгу,— я допоможу тобі заощадити час. Сполучені Штати занепадають. Велика Британія скрізь лізе і пнеться, і розростається, ініціатива завжди на її боці. Можеш далі не читати.
— Сподіваюся, ми розважимося в Денвері,— сказала вона, згортаючи книгу,— тобі потрібно розслабитися. Я б дуже цього хотіла.
«Бо інакше розлетишся на друзки,— подумала вона,— мов зламана пружина. І що тоді буде зі мною? Як я повернуся додому? І чи зможу просто тебе залишити? Я хочу, щоб ми добре провели час, як ти і обіцяв. Не хочу бути ошуканою. Надто часто мене раніше обманювали і надто багато людей».
— Ми розважимося,— сказав Джо. Він подивився на неї якось дивно, ніби вивчаючи.— Слухай, ти надто захопилася цією «Сараною». Мені от що цікаво, якщо хтось, якийсь автор на кшталт цього Абендсена, пише бестселер... Як ти гадаєш, люди шлють йому листи? Не сумніваюся, що багато людей у своїх листах вихваляють його роман, можливо, навіть відвідують автора.
Вона одразу зрозуміла.
— Джо, це ж усього сто миль дороги!
У нього засвітилися очі, він усміхнувся їй, знову щасливий, уже не червоніючи та не хмурячись.
— Ми могли б заїхати до нього! З тебе добрий водій, ми завиграшки могли б з'їздити туди, правда?
— Сумніваюся, що до такої відомої людини так легко пробитися,— повільно промовив Джо,— мабуть, охочих надто багато.
— Чому б не спробувати? Джо,— вона схопила його за плече, гарячково стиснула,— у найгіршому разі він просто не прийме нас, от і все. Будь ласка.
Добре все обміркувавши, він відповів:
— Ми спочатку пройдемося крамницями, купимо новий одяг, приведемо себе до ладу... Важливо справити гарне враження. Можливо, навіть візьмемо напрокат нову машину у Шаєнні. Але це я лишу на тебе.
— Так. А тобі потрібно підстригтися. І будь ласка, Джо, дозволь мені підібрати одяг для тебе. Я завжди купувала одяг для Френка. Чоловіки не здатні робити це самотужки.
— У тебе гарний смак,— сказав Джо, знову похмуро дивлячись уперед, на дорогу,— і не лише щодо одягу. Буде краще, якщо ти йому зателефонуєш. Налагодиш із ним зв'язок.
— Я зроблю собі гарну зачіску.
— Гаразд.
— Я зовсім не боюся підійти до дверей і постукати,— сказала Джуліана,— адже ми живемо лише раз. Чого нам боятися? Він просто людина, така сама, як і ми всі. Насправді, якщо люди подолали такий далекий шлях, щоб просто сказати йому, як їм сподобалася його книжка, то йому це може бути навіть приємно. Ми зможемо попросити його підписати для нас книжку, на титульній сторінці, як годиться. Правда? Краще нам купити нову, бо ця дуже потерта, негарно буде.
— Як скажеш,— відповів Джо,— тут я покладаюся на тебе. Я знаю, що ти впораєшся. Гарній дівчині завжди важко відмовити. Коли він побачить, яка ти бомба, він широко
