Людина у високому замку - Філіп Кіндред Дік

Він продовжував дивитися прямо перед собою, не відводячи погляд.

— Мені ця ідея здається дивною,— сказав Чілден.— Робити амулети із таких витворів мистецтва — я цього не уявляю.

— Бо ви працювали в іншій сфері. Ви присвятили себе вишуканим предметам для обраних. Я сам такий. Такими є й ті, хто незабаром завітає у ваш магазин, люди, про яких я згадував.

— Що б ви зробили на моєму місці?

— Я б не став легковажити пропозицією респектабельного імпортера. Він мислить практично. Ми з вами й уявлення не маємо про те, як багато навколо неосвічених людей. Ідентичні, виготовлені на конвеєрі предмети можуть подарувати їм радість, яку нам ніколи не відчути. Нам потрібно знати, що ми володіємо чимось унікальним чи принаймні рідкісним, чимось таким, що є лише в небагатьох. І, звісно, це має бути щось направду автентичне. Не конвеєрна річ і не копія.

Він продовжував дивитися повз Чілдена, у порожнечу.

— Не те, що штампують десятками тисяч.

«Невже йому спала на думку правдива здогадка, що деякі старожитності у крамницях на кшталт моєї (не кажучи вже про численні екземпляри в його особистій колекції) — підробки? — подумав Чілден.— Здається, у його словах прозирає натяк на це. Так немов якоюсь іронічною ноткою в голосі він намагається повідомити мені про щось, чого не говорить відкрито. Двозначність. Таке трапляється у Книзі. Кажуть, що це риса східної ментальності».

«Насправді він запитує: „Хто ти, Роберте?“ Той, кого оракул називає „нижчою людиною“, чи той інший, для кого й призначено всю мудрість? Потрібно визначитися, тут і зараз. Можна прямувати одним шляхом або іншим, але не обома. Час вибрати».

«А яким шляхом — принаймні на думку Пола Касоури — піде велика людина? — запитав себе Роберт Чілден.— Те, що ми тут маємо,— не скарбниця тисячолітньої божественної мудрості, а лише думка одного смертного. Одного молодого японського бізнесмена.

Однак у цьому є певне зерно. У, як сказав би Пол. Для цієї ситуації У таке: попри нашу особисту відразу, немає сумнівів, що реальність на боці імпортера. Шкода, адже намір був зовсім іншим. Але потрібно пристосовуватися, як стверджує Книга.

А оригінальні прикраси, врешті-решт, можна й далі продавати у моїй крамниці. Справжнім поціновувачам, таким, як друзі Пола».

— Ви боретеся із собою,— зауважив Пол.— Поза сумнівом, ця ситуація належить до тих, коли людина воліє побути на самоті.

Він попрямував до дверей.

— Я вже вирішив.

У Пола зблиснули очі.

Чілден із поклоном сказав:

— Я зроблю, як ви радите. Одразу від вас піду до того імпортера.

Він узяв складений удвоє аркуш з адресою.

Дивно, але Пол, здається, був незадоволений. Він лише пробурчав щось у відповідь і знову сів за свій стіл.

«Годі розгадати, що в них на душі»,— подумав Чілден.

— Дуже вдячний за вашу ділову пораду,— сказав Чілден, готуючись іти.— Колись я віддячу вам, якщо матиму таку нагоду. Я не забуду вашої допомоги.

Однак молодий японець і досі не реагував.

«Правильно ми завжди казали: їх неможливо збагнути»,— подумав Чілден.

Коли Пол проводжав його до дверей, то видавався глибоко замисленим. І раптом видушив із себе:

— Американські майстри зробили цю прикрасу вручну, правильно? Це витвір їхньої фізичної праці?

— Так, від ескізу до полірування.

— Сер, а ці майстри погодяться взяти участь у проекті? Наскільки я розумію, вони для своїх витворів прагнули зовсім іншого майбутнього.

— Гадаю, я зможу їх переконати,— сказав Чілден.

Йому здавалося, що з цим можна легко впоратися.

— Так,— сказав Пол,— мабуть, так.

Щось у його тоні раптом змусило Роберта Чілдена замислитися. Якась невловима, дивна інтонація. Аж тут Чілден усвідомив. Він врешті розірвав пелену двозначності, він зрозумів!

Звісно. Увесь цей проект є жорстоким приниженням американських прагнень, прямо в нього на очах. Який цинізм. Але, Господи, я проковтнув наживку, волосінь та вудилище! Він змусив мене погодитися. Крок за кроком він манівцями привів мене до потрібного висновку: витвори американців нічого не варті, хіба того, щоб на їхній основі виготовляти жалюгідні амулети.

Ось як правлять японці: не за допомогою жорстокості, а витончено, винахідливо, із невичерпною хитрістю.

«Боже мій! Ми порівняно з ними — просто варвари,— усвідомив Чілден.— Ми звичайні простаки, беззахисні перед цим безжальним мисленням. Пол не промовив уголос, не сказав мені, що наше мистецтво нічого не варте, він зробив так, що я сам це сказав замість нього. І яка іронія, що зрештою йому було прикро почути ці мої слова. Він виявив ледь помітний жаль цивілізованої людини, коли правда врешті зірвалася з моїх уст».

«Він зламав мене»,— мало не вимовив уголос Чілден. На щастя, йому вдалося втримати ці слова в собі, як і раніше; він вже давно утримував їх десь у глибинах свого внутрішнього світу, відгородженими та прихованими від усіх, крім себе.

«Він принизив мене і мою расу. А я нічого не можу вдіяти. Нема як поквитатися. Ми зазнали поразки і тепер зазнаємо щоразу нових, але настільки невиразних, настільки витончених, що заледве здатні їх помітити. Насправді потрібні надзусилля з нашого боку, щоб узагалі усвідомити, що це трапилось.

Хіба може знайтися переконливіший доказ здатності японців правити?»

Чілдену захотілося засміятися — можливо, від захоплення.

«Так,— подумав він,— це ніби тобі розповіли гарний анекдот. Потрібно зберегти це в пам'яті, розсмакувати, навіть переповісти. Але кому? Ось тут проблема. Це надто особисте, щоб комусь про це розповідати».

«Кошик для сміття у кутку кабінету. Жбурнути цей шмат металу туди! — сказав собі Роберт Чілден.— Цю прикрасу, сповнену У.

Чи зміг би я так вчинити? Викинути її? Покінчити з усім цим у присутності Пола?»

«Ні, навіть викинути її не можу,— усвідомив він, стискаючи в руці прикрасу.— Бо як я тоді дивитимуся в очі цьому японцеві?

До біса їх! Я не можу звільнитися від їхнього впливу, не можу діяти імпульсивно. Усю спонтанність придушено...»

Пол уважно дивився на нього. Він міг навіть нічого не казати, самої лише його присутності було достатньо. «Мій розум у тенетах. Незрима струна протягнулася від цього шматка металу крізь руку до моєї душі.

Мабуть, я занадто довго жив поміж них. Тепер уже надто пізно тікати, повертатися до білих людей та білого способу життя».

— Поле,— сказав Роберт Чілден.

Він помітив, що голос, вириваючись із грудей, хрипить, наче у хворого. Безвільний, невиразний.

— Так, Роберте?

— Поле, я... принижений.

Кабінет захитався перед очима.

— Чому,