Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Бліде фіолетове світло пробивалося крізь вікна перископів та глибокі ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова. Що ж, зрештою, трапилося? Чому так темно?

Василь напружено згадував: здається, він знепритомнів. Але він немов виразно пам’ятав, що свідомість уже поверталася до нього після того. Чи, може, то лише марилося йому?

Ні, він добре пам’ятає. Було так. Він розплющив очі — і дивний спокій, дивна тиша вразили його. Це він пам’ятав. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. І погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.

Він світився, на ньому гойдалися зелені вершини дивних рослин — немов вітер пробігав тими вершинами. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання і він застиг, схопившись руками за краї гамака.

З-за вершин небачених рослин з’явилася голова потворної тварини. Немов велетенський дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою неймовірно жахливу голову. Великі і наче мертві очі нерухомо сиділи по краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, як дві гострі криві шаблі. Мара посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить — і все зникло.

А може й не зникло, може то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привиду? Здавалося йому — і не хотілося думати, що могло бути інакше! — що відразу ж таки він знов підвів голову. На екрані перископа вже не було нічого. Фіолетове світло, бліде фантастичне світло заповнювало великий екран. На його фоні повільно пропливали нерівні хвилі. Це було все.

Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи було то звичайне марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку. Його вразила вага цієї руки, немов налитої свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулася вага всього існуючого, вага людини. Цікаво!.. Василь ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе на тому, що він з острахом дивиться знову на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?

Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь різко підвів голову, прислухався. Як це він раніше не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив нерухомі постаті Гуро і Сокола. Мандрівники лежали в своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?

Тривожна думка майнула в голові Василя: чи не трапилося нещастя з Миколою Петровичем? Він швидко розстебнув пряжки ременів, що прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, він лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, звикле вже до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте, все це — дрібниці. Швидше туди, до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Було ясно видно — Микола Петрович лежав на боці, дивно перехилившись через край пульта керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно висіла з пульта, не спираючись на підлогу. Микола Петрович час від часу тихо стогнав.

Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу, що з вами?.. — промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.

Старий академік лише тихо простогнав:

— Води…

І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали мимовільну млявість.

Він обережно підняв в’яле тіло Риндіна й посадив старого в крісло. Голова Миколи Петровича безсило похилилася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Знесилений погляд спинився на Василеві. Губи ворухнулися:

— Води… — почув знов Рижко.

Як блискавка, метнувся Василь назад, до каюти, схопив там пляшку з водою, чашку, налив води й подав Риндіну. Той, не відриваючись, випив жадібно майже все. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте, Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:

— А як…

— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!

Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся й стоїть, розправляючи руки.

— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем негаразд. І я не знаю, що з Соколом…

Але тихий голос Сокола відразу заспокоїв його:

— Зі мною нічого. Просто кволість якась. А от що з Миколою Петровичем?

— Годі лежати, Вадиме, — тоном наказу сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Час до роботи. Василю, ходімо до Миколи Петровича. Що з ним?

Через кілька хвилин всі слухали слабий ще голос Риндіна. Старий академік, керманич небесного корабля, до останнього моменту не сходив зі свого поста. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись лобом об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін знайшов ручки керування електрикою і виключив рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, між кріслом і пультом, він не пам’ятав.

— Здається мені лише, — додав він, — що годинник показував під час нашого падіння дванадцяту годину і тридцять чотири хвилини. А скільки тепер?

Всі погляди спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував дев’яту годину і вісімнадцять хвилин!..

— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.

— Але