Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: “Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П’єтро…” Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем; племені апіака? Ганкаур заплющив очі і раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя тієї жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: “Ти не Ганкаур!” Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка осміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. “Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П’єтро…”

Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягла до нього руки й закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Олів’єро Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: “Ти — не звір… Ти мій брат П’єтро!” Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Уся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, затиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човен.

Індіяни теж пострибали в піроги…

Ганкаур розплющив очі. Видіння щезло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені.

Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.

Раптом великий кайман, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура дрібненькими круглими очицями. Здавалося, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато. Його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: “Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака, Ганкаур. Я вбив її, щоб урятувати тебе…” — “Не треба було її вбивати”, - сказав йому Ганкаур. “Я знаю краще, ніж ти, що мені робити”, - розгнівався сеньйор Олів’єро. “Не треба вбивати, не треба вбивати…” Тоді комісар розсміявся, вийняв з кишені кілька золотих монет і недбалим жестом простягнув їх вождеві. “Ось тобі нагорода, — сказав він доброзичливо. — Можеш не боятися: ми живемо серед звірів. Вони жорстокі й підступні, тільки смерть може приборкати їхні душі…”

“Вони жорстокі…” Хто жорстокий? Ганкаур підняв затуманені очі над плесом ріки, прикипів поглядом до берега. Ні, та маленька нещасна жінка, яка назвала його братом П’єтро, не була жорстокою. І ті діти, яких вони спалили минулої ночі під час нападу на селище тауліпанг, теж не були жорстокі. І бідні каучеро в своїх злиденних селищах нікому не чинять кривди, нікого не утискують, не ріжуть. А комісар Олів’єро примушує палити їхні хижі, кидає людей апіака в бій проти воїнів арекуна. Йому нікого не жаль. Він б’є й стріляє всіх, хто не скоряється його волі. Він — жорстокий. Він — звір…

“І я звір… Так, так, я теж звір”. Ганкаур з зухвалим викликом озирнувся навкруги. Річка рожевіла під промінням вечірнього сонця, веслярі механічно, тупо, з якимись сонними, напівзаплющеними очима, гнали вперед пірогу. “І добре, що я звір. Бо я сильний. Бо я господар над цими червоношкірими дурнями. Вони бояться мене, як бога, і завжди служитимуть мені”.

Вождь племені апіака підвівся на повен зріст, примружив зловісно очі, підняв угору руку.

— Швидше! Швидше! — закричав він молодечим, дзвінким голосом. — Нас жде сеньйор комісар Олів’єро. Всемогутній комісар Олів’єро.

Губи його скривилися, і з грудей вихопився приглушений, надривний регіт.

На ранчо Гуаяніто

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента адвоката Коельо було оголошено поза законом. Доктора більш не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції, живого чи мертвого, злочинця Каріоко Коельо.

Він був злочинцем! В картотеці столичного корпусу карабінерів зберігалися його фотографії — в профіль і в фас, як знімки затятих убивць чи контрабандистів, що заслуговують на зашморг. Бо в славні часи правління народного президента Матаразо він за власні гроші, зароблені адвокатською практикою, відкрив амбулаторію для робітників мідних копалень, бо він перший виступив на підтримку президентського проекту, що мав ввести в країні безкоштовне лікування для бідних і поставити таким чином лікарів на службу державі. За втрату своїх гонорарів лікарський синдикат ладен був четвертувати доктора Коельо. Синдикатські лікарі та непевні адвокати, власне, й пішли до фашистських банд, це вони підривали націоналізовані заводи, опори електропередач, склади й залізничні мости, вдавалися до найтяжчих диверсій та саботажу, аби утруднити діяльність народного президента. Вони разом з армійськими генералами зчинили антидержавний заколот, вбили президента Матаразо. В країні почалися криваві розправи над демократами, чорна ніч свавілля впала на маленьку республіку. І тоді доктор Коельо був змушений емігрувати за кордон.

Після тривалого перебування за кордоном доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів’ї Ріо-Оскуро на ранчо Гуаяніто.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали тут, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світлиці. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки, випорснути з будь-якої облоги.

Останнім часом,